Читати книгу - "Женоненависник"

— Не хвилюйтеся, будь ласка. Те, що ви пропонуєте, годилося б людині, а не цьому кабанові. Нічого йому не станеться.

Трохи згодом Гомункулус уже сидів на здоровенному валуні перед багаттям. Його мокрий одяг парував, а сам він читав нам лекцію:

— Я бачу, ви всі на мене сердитеся... Навіть шановні господарі нахмурили брови, і вже подумки жалкують: «Ну навіщо ми запросили сюди цього базікала?» Але якщо я викладу вам свої обставини, то, можливо, ви хоч трошки мені пробачите. Шановні, я — груба, неотесана людина, що спустилася з гір... Я не маю талантів, необхідних у такому благородному й вишуканому товаристві. Я не вмію ні танцювати, ні співати, ні навіть підтримати розмову... Дай, думаю, й собі викину якесь колінце, щоб розваги на вечірці не були одноманітними... Як каже відома приказка, щоб і своєї петрушки до вашої юшки... Я думав, ви вже стомилися від цих нескінченних танців та звичних розваг. Дай, думаю, спробую ввести в програму акробатичний номер. Повітря гаряче, задушливе, заодно й у криниці освіжуся...

Дядина Макбуле не витримала:

— А якби, не доведи Аллах, ви зі своїм акробатичним номером ускочили в халепу?

Гомункулус перед своїм багаттям неквапно обернувся:

— Помилуйте, пані, в якутам халепу? Я вас прошу... Покачався собі на гілках, а потім стрибнув у криницю завглибшки якихось сім-вісім метрів... Ось і все... Втім, мушу визнати, що, виконуючи цей номер, аби трохи вас розважити, я справді зазнав деяких незручностей. То хіба ви не зглянетесь на мої добрі наміри та на те, що мені довелося знести, і не пробачите мені цього жарту?

Гомункулус, похнюпивши голову; буквально благав, намагаючись викликати співчуття у довірливої юрби. Але на його потворних вустах блукала облудна саркастична посмішка...

Трохи згодом, коли люди порозходилися, в розмові зі мною він висловився відвертіше:

— Ви помітили сьогодні за вечерею, коли я розповідав про ту пригоду на пароплаві, дехто зарозуміло посміхався, мовляв, як можна було повірити в такий нехитрий трюк? Частина не повірила в те, що я бачив, коли мене «рятували». Дехто навіть сердився... Але ж не пройшло й двох годин, і я втяв таку саму штуку. І нікому навіть на думку не спало засумніватися... Той самий рейвах, ті самі побивання, голосіння й зомлівання... Особливо мені запам’яталося, як ви кугикали, мов сова, поки я був у криниці... Ніколи не забуду. Яке у вас все-таки м’яке серце!

Ми проговорили біля багаття з півгодини. Він раз по раз глузував з жіноцтва.

Цей випадок остаточно ствердив мене в моєму рішенні. Я викличу женоненависника на двобій і покладу на обидві лопатки! Підріжу йому крила так, що він ніколи більше не буде зводити наклепів на нашу сестру!

Я вжилася в роль. Кожне моє слово, кожен мій жест тепер були ретельно продумані. Я пустила в хід всі свої чари, всю свою звабу.

Сидячи перед багаттям, я приймала такі пози, так промовляла до нього, що будь-який чоловік, який має хоч крихту почуття, закохався б до нестями. Але Гомункулус зважав на мене не більше, ніж на кошеня — він навіть не глянув мені в обличчя.

Ця поразка коштувала мені нервів, але не довела до розпачу. Побачиш, Нермін, я неодмінно переможу.

Дай-но я тепер хоч розповім тобі про наречених — до весілля залишилося лише два тижні. Цього ранку Весіме та Ремзі-бей...

Сара

X

Сара — Нермін

Нермін,

У нас з’явилася нова забавка.

Вчора ми цілий день просиділи вдома, бо безперестанку періщив дощ. Щоб згаяти час, спробували організувати танці — не вийшло. Сіли грати в карти — не грається. Пробували навіть борюкатися, мов ті носильники-гамали.[26] Але все марно... Гнітючий присмерк знадвору проник у наші душі. Ми ніяк не могли подолати нудьгу. Поможи Аллах тим, хто живе тут узимку. Дядько з дядиною — люди вже літні... А от Весіме з Ремзі-беєм мене дивують. Як вони збираються зимувати в цьому безлюдді? Я б на їхньому місці двох днів не витримала... Або збожеволіла, або померла б, не доведи Аллах!..

Саме з цими думками я стояла перед вікном і дивилася, як іде дощ. Раптом біля мене виросла якась тінь. Хто б це міг бути, окрім Ремзі-бея?

Він тепер, бідолашний, мов тінь, ходить за мною по п’ятах. Запитав несміливо:

— Про що ви думаєте, Саро-ханим?

Я, не повертаючи голови, задумливо відповіла:

— Ні про що... Про тисячу різних речей...

Ремзі-бей після нетривалого вагання сказав:

— А я лише про одне думаю. Нічого більше мені в голову не йде.

Очевидно, погана погода робить людей ще гіршими, ніж вони є насправді.

Від Ремзі-бея віяло таким песимізмом і смутком, що в якусь мить я злякалася, що він мені наговорить якихось непристойностей. Ніби передчуваючи близьку небезпеку, я випалила першою:

— Безсумнівно, ви маєте на увазі Весіме. Як би ви не кохали цю прекрасну й чисту дитину — вона все одно заслуговує на більше, Ремзі-бею... Як на мене, то ті, кому нема про що більше думати — щасливі люди... Я від щирого серця бажаю вам щастя на довгі роки.

— А буває в світі абсолютне, нічим не затьмарене щастя, як ви думаєте?

Коли дядьків зять вимовляв це, його вуста скривилися в гіркій та нервовій посмішці...

Безперечно, якби я бодай чимось заохотила Ремзі-бея чи подала йому хоч якусь надію, він наговорив би мені неподобства. Можливо, сімейне гніздечко Весіме було б сплюндроване, ще не будучи звитим.

Ще й до того ж моєю рукою... Рукою Сари, яка все життя любила її, як свою молодшу сестричку!.. Я б не змогла собі пробачити, якби спричинила таке лихо.

Я вже зізналася тобі, Нермін: коли я побачила, що вони кохають одне одного, мов божевільні, мене взяли заздрощі. Коли Ремзі-бей заявив, що, крім неї, нікого більше не може так кохати, мені здалося, що він кидає мені виклик. Мені захотілося провчити цього наївного провінційного хлопчиська, на якийсь час заронити в його душу гіркий сумнів.

Але зараз я з жахом побачила, що моя маленька комедія почала сприйматися настільки всерйоз, що це стає небезпечним. Настав час відіграти назад, спробувати загоїти ненавмисно заподіяні мною рани. Врешті-решт, все, що я хотіла довести молодому Чоловікові, я вже довела.

Статечно, тоном матері, що повчає свого юного сина, я проказала:

— Весіме дорожча мені за сестру. Я хочу, щоб ви кохали її все життя...