Читати книгу - "Женоненависник"

В тому ж дусі я наговорила йому ще багато чого доречного й недоречного. Врешті-решт, я переконала його, що коли треба буде, я готова пожертвувати собою, аби тільки не дати скривдити свою кузину.

Бідолашного кидало то в жар, то в холод.

Він ще раз запевнив мене, що нікого, крім Весіме, не кохатиме. Але цього разу це вже звучало зовсім по-іншому...

Коли він ішов від мене, понуривши голову, з пониклими плечима, я відчула глибоке співчуття до нього й каяття.

Нермін, я хороша людина? Чи зовсім зіпсована? Ніяк не можу зрозуміти. А може, всі люди такі, як я? Свідомо чинять зло, а потім їх мучить сумління? Розрадь мене. Цей наївний провінційний хлопець забуде мене, правда ж?

Ох уже цей дощ, ох уже ця негода... Якщо не розпогодиться, люди точно одне одного поїдять.

Коли Ремзі-бей пішов, я стала шукали, чим би зайнятися. Чимось захопливим, що відволікло б від цих думок і від цього каяття.

З однієї з кімнат дзвоником лунав сміх Хандан.

«Мабуть, про щось пліткують. — подумала я. — Так розсмішити Хандан може тільки гарна плітка. Хто знає, кому вони там перемивають кістки...»

Я зайшла до кімнати. Мої припущення справдилися. Там сидів Вассаф-бей, земляк і приятель Ремзі-бея. Він працює писарем в управі містечка. Невисокий на зріст, пухкий, апатичний та улесливий чоловічок. Вассаф-бей — постійний гість у маєтку, він товчеться тут вдень і вночі. Його, напевно, скоро виженуть з роботи, бо він там не з’являється. Він і сам це розуміє, але не в змозі залишити нашу компанію.

— Вскочу я через вас у халепу, хлопці й дівчата, — бідкається він, — але нічого не вдієш, аби ви тільки були живі-здорові... Та дай Бог і мені здоров’я!.. Аллах одні двері зачинить, а інші відчинить!

Довкола Вассаф-бея зібралися наші. Пліткували про Гомункулуса, розповідали кумедні історії про його витівки.

Хандан побачила мене й гукає:

— Йди-но, Capo, послухай, що тут Вассаф-бей про твого розповідає. Я мало не померла зо сміху.

Після тієї вечірки дівчата кепкують із мене, кличуть Гомункулуса моїм.

Хандан стала умовляти Вассаф-бея повторити для мене його історію. А цьому базіці тільки того й треба. Не змушуючи себе просити, він почав розповідати:

— Я тут згадував, як два роки тому Гомункулус вкрав віслюка. Панянкам дуже сподобалось. Є у нас тут один старий грек на прізвище Саманджиоглу. Подивишся на нього — геть-чисто тобі жебрак. Брудний, неохайний, бридкий, але насправді — багатій, яких мало; Якби захотів, то міг би сотню таких, як я, писарів тримати за лакеїв. У цього Саманджиоглу є величезний оливковий гай. До того ж він дає селянам позики під проценти. Хтось із селян не повернув йому борг, то він забрав у боржника паршивого віслюка і тепер їздить на ньому по селах, гроші міняє. А такий же скупердяй — так і тремтить над тим віслюком. Навіть подейкують, що взимку, аби злодії не вкрали віслюка зі стійла, він забирає його на ніч у хату... Та у нього й хата та, мов хлів... Менше з тим. Задумав Гомункулус задля жарту викрасти цього дорогоцінного віслюка. Якось вже надвечір Саманджиоглу повертається з села, а назустріч йому, ніби випадково, чимчикує Гомункулус, а з ним — його приятель Рахмі. Привіталися, пригостили діда цигаркою, а тоді рушили собі потроху бесідуючи: дідуган-грек на своєму віслюку, а Гомункулус — пішки... Не знаю, ходили ви там чи ні... По тій стежці, що веде через сухе русло, є вузенький прохід... Такий собі тунель: обабіч — скелі, а над стежкою сплелися віти дерев... Надвечір там хоч оком світи... Гомункулус ще на початку проходу, заводить якусь цікаву розмову про гроші, бере Саманджиоглу за живе. Старий грек слухає, роззявивши рота. В цей час Рахмі тишком-нишком підрізає попругу. Гомункулус нечутно залазить лівою рукою між сідлом та спиною віслюка, а правою міцно береться за луку. Ви собі це уявляєте? Спортсмен щось розповідає лихвареві на вухо, той слухає... Сідло висить на руці в Гомункулуса, мов те пальто...

Вассаф-бей посеред кімнати, вигинаючись та поводячи руками, намагається зобразити цю сцену.

— Поки наші подорожні, мов нерозлучні приятелі, ледь не обійнявшись, правлять собі теревені, Гомункулус своєю сталевою рукою потроху підіймає сідло вгору. Таким побитом віслюк залишається без сідока, і тут Рахмі хапає його за хвіст. Природно, худобина спиняється й залишається позаду. А Гомункулус з сідлом на руці й з Саманджиоглу в сідлі повагом чимчикує собі далі... Ви тільки уявіть, які міцні у спортсмена м’язи! А старому грекові ще й досі невтямки... Йому все ще здається, що він і далі їде собі на своєму любому віслюкові. І так до кінця проходу... А там Гомункулус вмощує сідло разом із Саманджиоглу на купу глини. Рахмі, зрозуміло, вже встиг завести віслюка світ за очі. Дідуган-грек бачить, що його улюблений віслюк в одну мить розтанув, зник, мов мара, й ледь не безуміє. Потім, збагнувши, що його обдурили, зчиняє ґвалт. А Гомункулус, ніби нічого не сталось, каже йому: «Припини лементувати й дякуй Богу! Віслюк уже своє віджив. А що, як його Христос до себе прибрав? Далебі, Христос забрав його на небо!»

Ця пригода розважала містечко цілий тиждень.

Вассаф-бей, закінчивши оповідати, підсумував:

— Цей Гомункулус тільки те й робить, що глузує з усіх: як з чоловіків, так і з жінок. Ось вчора розіграв перед пані нещасний випадок.

Писар вказав рукою на мене. Я відчула, що вся червонію. Значить, тепер і про мене пащекуватимуть на посиденьках, як про цих Саманджиоглу, жінок на пароплаві та інших обдурених та взятих Гомункулусом на глум; я стала однією з них.

Вассаф-бей вів далі:

— Втім, у Гомункулуса є й дуже благородні риси... Наприклад, він не виносить, коли кривдять беззахисних, не терпить зухвальства... Він вважає ницістю з’ясовувати стосунки зі слабкими й немічними. Якщо вам не набридло, розповім ще про одну пригоду... Вона сталася минулого літа... Частково я бачив її на власні очі... Гомункулус, гуляючи в околицях міста, ненароком забрів у чийсь сад... Ні паркану, ні огорожі там не було, тож годі й розібрати було, сад це чи не сад... Тут плюгавий сторож-албанець починає лаятись на всі заставки. Гомункулус пояснює, що зайшов сюди ненавмисно, й повертає назад. А сторож вирішує, що той такий