Читати книгу - "Атарінья"

Аmilesse – «материне ім’я», яким Ельфа називали лише найближчі особи

22

- Найжахливішим було , - говорив він воїну з косичками, - що там, на Баларі, помітили

щось неладне… Ті з моїх воїнів, котрі обшукували маяк, побачили в проливі кораблі

Кірдана… Всю дорогу сюди я сподівався погоні… Битися з сином Фіндекано – це

було б останнім падінням в моєму недолугому житті.

Його співрозмовник невміло провів рукою по рукаву чорної куртки Феанорінга, чи-то

потішаючи, чи-то жаліючи. Той коротко зітхнув і пішов до брата, який про щось

розмовляв з тими Ельфами, котрі зустрічали прибулих.

Я говорив уже, що всі укріплення було зроблено з дерева, при тому так вміло, що

твердиня ніби виросла на пагорбі. Вона була його… логічним завершенням. Посередині

стояв великий дім з шатровим дахом, там була зала зібрань, і покої вельмож, від дому

стрункими лініями, наче промені, стояли будиночки – як я потім дізнався, для жонатих

Ельдар. Неодружені воїни мешкали в таких же хатинках по кілька чоловік. Воїн з

косичками взяв за руки мене та Ельроса і повів до отого великого дому. Ми пройшли

бенкетну залу з великим комином, піднялися по сходах на галерею, і наш супутник

штовхнув одні з дверцят. За ними був великий покоїк з широким, на всю стіну, вікном.

Заскленим вікном – таких розкошів не було в Гаванях, я чув про таке лише в оповідях

про Гондолін. Перед вікном стояв довгий стіл, на якому було розікладено якісь

інструменти. Меблів в кімнаті було небагато – стіл, кріселка, поставець, все різьблене з

дерева, все чудової роботи. В ніші, що мала заміняти спочивальню, за завісою

знаходилося ложе, занадто широке для однієї особи. Стіни прикрашали гаптовані

гобелени, на яких зображені були мирні сцени з життя Ельдар – танці, музикування, гуляння.

- З наказу вельможного Нельяфінве, - церемонно мовив на синдарині воїн з косичками,

- вам обом відведено покої його загиблих братів, котрі теж були близнятами.

Розташовуйтесь тут, обідатимете з князями внизу, одяг же вам пошиють наші діви і

жони. Мене можете називати Келебрімбором, бо моє квенійське назвисько вашим

синдарським язичкам не вимовити…

Нерданель зітхнула.

- Келебрімбор, - повторила задумливо, - Тельперінкваро… Я звала його – Тьєлпе… Я

так і не побачила його дорослим.

- У великій залі – Ельронд вказав рукою на будинок, - є два малювання… З вас, а

чоловік – напевне князь Феанаро?

- Так…

- Якщо прималювати йому смішні косички, то це і буде Келебрімбор.

- Так схожий? – спитала Нерданель з ніжністю у голосі

- Одне обличчя. Він дуже цим пишався. Він… Він був моїм другом… Я… Але це

зовсім інша історія… Я хочу закінчити цю…

Отже – ми отримали власну спочивальню, мали обідати за одним столом з Феанорінгами, і нібито ніхто нас не кривдив. Але я був дуже недовірливою особою – коли ми в’їхали в

городище, то я помітив, що на його вуличках багацько Ельфів, схожих з вигляду на

Синдар, або Нандор, а то і на Лаіквенді: ці світловолосі мисливці часом добиралися в

своїх мандрах і до Гаваней. Хоча всі вони були добре вбрані і помірно веселі, я

запідозрив, що то раби – який бо родич Телері, від яких походили ці три народи, буде

жити в твердині братовбивць.

Я виповів всі свої застереження брату, але мій чутливий Ельрос лише головою покрутив.

- Брате, - сказав він слабким, але спокійним голоском, - той, що співає – він добрий і

лагідний. Мені так зле… Я ніяк не можу забути, як мама… Як мама відштовхнула нас.

Мені хочеться згорнутися в клубок і снити, снити блакитними снами, а довкола

туман…

Я вчепився йому в руку і заприсягся, що, коли він покине мене тут, і втече до

Туманних Чертогів, то я ославлю його боягузом від Амон-Еребу до острова Балар.

23

- Співець мене не відпустить, - вимовив брат, - його дух є схожим на місячне сяйво…

Ми вдвох ідемо доріжкою по воді. Місячною доріжкою – і він тримає мене за руку.

Очі Ельроса неначе повивав отой туман, про який він оповідав. Я не сподівався, що він

виживе – чорна туга убивала повільно, але вірно. Я теж не хотів жити, бо не вірив

нікому… Мати, моя мати розірвала зв’язок між нами – як розітнула ножем. Чому я мав

вірити