Читати книгу - "Забути, щоб згадати, Ольга Обська"

В очах Руаля знову заблищали сльози. Олена розуміла, що її мовчання затягнулося і вона повинна хоч щось видавити з себе у відповідь на сповнені сильними почуттями слова. Тим більше, що «наречений» виявився цілком нормальним хлопцем і навіть викликав симпатію.

— Ти в мене такий милий, — нарешті, відповіла Олена солодкою удаваною фразою.

Щоки Руаля спалахнули, він зніяковів.

— Знаєш, я вчора весь вечір чекав твого дзвінка. Все сподівався, що ти передумаєш і дозволиш приїхати.

Передумати Олена, звичайно, не могла. Але що цікаво, навіть якби передумала, подзвонити в неї все одно не вийшло б.

— Я хотіла, але, уявляєш, забула пароль до списку контактів. Мабуть, далося взнаки перебування в Еурстенцелі.

— Як ти могла забути? — з легкою образою в голосі спитав наречений. — Це ж дата нашого знайомства.

Ну, ось і потрібна інформація. Тепер би ще дізнатися, коли Елен і Руаль зустрілися. Напряму запитувати було не можна — це викличе ще більшу образу, а то й підозри. Треба спробувати підійти до потрібної теми манівцями. Шкода, актриса з Олени нікудишня. Хоча Руаль, здається, такий закоханий, що може й не помітити гри.

— Пам'ятаю, звичайно пам’ятаю, просто пожартувала. Хіба я можу забути день нашої першої зустрічі? Він був особливий, правда ж? Погода стояла чудова!

— Ну, комусь холодний дощ на початку зими міг би здатися досить неприємним. Та не мені. Твоя посмішка зігрівала. З того дня я обожнюю дощ.

Це було простіше, ніж Олена могла подумати. Якщо в Запасному світі, як і в земному, зима починається з дванадцятого місяця, то підібрати пароль тепер справа техніки.

Телефон видав голосний звук і цим перервав романтичний щебет Руаля. Той, хто дзвонив, представився особистим секретарем Його Пресвітлості.

— О котрій годині за Вами прислати машину? — поцікавився черговий Осяяний.

— Е-е-е... — розгубилася Олена.

— Вам буде зручно о дванадцятій? Ви встигнете зібратися?

— Зібратися куди? — тупо перепитала Олена.

— Як це куди? — тепер уже здивувався секретар. — У Лазурний Палац.

І хоча це словосполучення ні про що Оленці не говорило, здогадатися було не складно — йдеться про резиденцію Його Пресвітлості.

— О чотирнадцятій, — Олена вирішила трохи виграти часу, якщо їй надали таку можливість.

Руаль на відміну від своєї «нареченої» відразу здогадався, про що мова.

— Переїжджаєш у Лазурний Палац? Гаразд, я піду тоді. Не заважатиму збиратися. Увечері подзвоню, ти ж не проти?

Взагалі-то, Олена була проти. Вона не знала, як поводитися з хлопцем, який явно мав до неї щирі та світлі почуття. Точніше, не до неї, а до Елен. Олена, ясна річ, нічим відповісти на ці почуття не могла, адже була ледь знайома з Руалем. Від цього відчувала незручність. Їй було чомусь трохи шкода його. Складалося враження, що він непоганий хлопець, щоправда, не на її смак.

— До речі, мало не забув, — так і не дочекавшись відповіді, сказав «наречений». — Я ж приніс тобі морозиво.

— Морозиво? — очі Олени заблищали.

— Твоє улюблене — фісташкове. Тільки не знаю, чи можна тобі його їсти з хворим горлом.

— Можна, можна! — відчайдушно закивала головою Оленка.

Вона не їла вже добу, а тут її улюблені ласощі можуть забрати з-під носа.

— Добре, — усміхнувся Руаль, — тільки їж потихеньку. Зігрівай у роті, і лише потім ковтай, гаразд?

— Гаразд.

Він підійшов до крісла і простягнув Оленці гарну упаковку, а потім нахилився і ніжно поцілував у губи. Це було несподівано, вона не встигла ухилитися.

— Ввечері подзвоню, — прошепотів він, відірвавшись від неї, і вийшов з квартири, залишивши Олену в сум'ятті.