Читати книгу - "Академія Ніваріум. Літня практика, Анна Скрипка"

Пробудження було важким. Спроби згадати, що сталося і де я знаходжуся, супроводжувалися диким головним болем. Тіло ж і зовсім відмовлялося підкорятися моїй волі. Єдине, що змогла зрозуміти, знаходячись в такому стані - я лежу на чомусь м'якому і горбистому. Судячи із звуків, що доносяться, десь праворуч горить багаття, а над головою шелестять листям дерева. Трохи напружувало копошіння біля ніг, але доки мене ніхто не гризе, можна розслабитися.

Незабаром шарудіння закінчилося, і я відчула, як чиясь рука підіймає мою голову. Тієї ж миті в ніс ударив різкий запах трав, а до губ притиснувся край пляшки.

- Пий! - скомандував тихий чоловічий голос.

Пам'ять боязко заїкнулася, що мені знайомий його володар, але повністю ідентифікувати особу вона доки не в змозі. Я виконала, що від мене вимагали: зробила пару ковтків запропонованого пійла. Зілля, яке саме по собі було холодним, розлилося по тілу гарячою хвилею. Це було приємно, коли б не одне "але" - руки і ноги, які я до цього не відчувала, звело судомою. Проти волі з грудей вирвався схлип-стогін, а з очей побігли сльози.

- Потерпи трохи - скоро пройде, - заспокоїв все той же голос, а його хазяїн придавив мене до землі. Тільки тоді я зрозуміла, що моє тіло самостійно вигиналося, ніби готуючись до спонтанної трансформації.

Розплющивши очі, спробувала розглянути свого цілителя, але крізь сльози побачила лише змащену білу пляму. Примружившись і прикусивши губу, щоб не кричати, я стала чекати, коли мої кінцівки перестане вивертати біль. За відчуттями пройшла ціла вічність, перш ніж біль почав спадати. Коли все пройшло, я, все ще не вірячи своєму щастю, поворушила на пробу руками і ногами, але нових спалахів болю не було. Про подію нагадував тільки неприємний присмак крові - видно губу прокусила. Акуратно підвелася на ліктях і огляділася.

Навкруги панувала нічна пітьма, що поступилася лише невеликим клаптиком землі світлу від вогнища. У поле зору потрапив біловолосий блідий хлопець в темному похідному костюмі - "Абігор Карро - мій наставник", - послужливо повідомила пам'ять. Ось тільки що з ним сталося? Волосся розпатлане, одяг місцями порваний, місцями забруднений кров'ю і брудом, а на вилиці садно!

- Пробач, не знав, що дайри настільки сильно не люблять ділитися магією, - стомлено сказав хлопець і, уважно вдивившись в мене, додав, - ти як?

- Жити буду, так просто від мене не позбавитися, - відповіла я, в'яло здивувавшись хрипкому, ніби чужому голосу, - а з тобою що сталося? Пережив ще один напад?

- Можна і так би мовити, - ухилився від відповіді Абігор.

Оглядівшись, я виявила, що полянка, а точніше те місце, де я лежала, було єдиною непостраждалою ділянкою, навколо мене ж невідомо що творилося: обідрані і місцями обвуглені дерева, розтоптані і проріджені кущі з обпаленим листям, трава виглядала так, ніби тут влаштувала шлюбні танці уся популяція саламандр. Мій погляд затримався на розбурханому Смерчі. Когось бракує.

- Де Біс?

- Пішов.

- Як пішов? Куди? - новина, що амістр покинув мене, налякала сильніше, ніж напад болотяної тварюки.

Раніше я навіть не могла і подумати про таке, звичайно, цей вид демонів примхливий і не підкоряється в повному розумінні кому-небудь. Але мені здавалося, що ми друзі і Біс буде завжди поруч.

- Та що тут сталося зрештою?!

Мабуть, Абігор відчув наближення жіночої істерики і, вирішивши не ризикувати, переказав події недавнього минулого:

- Щоб швидше покинути болота, я застосував до Біса те ж заклинання, що і з тим галасливим студентом – зменшив та заморозив. Зняв, як вибралися з боліт і зупинилися на нічліг. Після чого цей шалений демон почав кидатися на мене і ганяти по усій поляні. А потім пішов.

- Дивно, що він не убив тебе, особисто я б так і зробила, - сказала, уявляючи яким злим мав бути Біс, після такого безцеремонного поводження з його дорогоцінною персоною.

- Повір, він дуже старався, але на моє щастя, амістри погано лазять по деревах.

- І де мені тепер його шукати? Та і чи захоче він повернутися? - запитала я швидше себе, ніж Гора, але перевівши погляд на хлопця, поставила питання вже йому, - Як мені тепер пересуватися? На своїх чотирьох?

- Зі мною поїдеш, Смерч проти не буде.

Розумом я розуміла, що він все зробив правильно: амістр, наскільки спритний би він не був, підтримувати темп к'яарда на болоті не зміг би. Проте образа за друга не відпускала. У голову закралася підла нікчемна думка, що все могло статися інакше, якби я не покинула свій дім, де вчилася в спеціалізованій академії дайрів. Там би мене навчили майстерності переміщень не лише в межах цього світу, але й таїнству побудови порталів в інші виміри.

Ось тільки в цьому випадку довелося б погодитися на умови, які поставила моя рідня - дипломатичний шлюб з молодшим принцом ельфів. Тоді в мені зіграли гординя і юнацький максималізм, що змусили відректися від роду і втекти. Зараз же я розумію яку зробила дурницю - ніхто не гнав мене під вінець, цілком могла добитися відстрочення до закінчення навчання і потім, або знайти спосіб уникнути нав'язаного шлюбу, або відректися від роду вже будучи дипломованим магом.  Ніваріум якою б хорошою не була, проте з нашою Академією Вартових Імперії порівнятися не могла.

З іншого боку, хоч тутешні майстри магії і не можуть дати того обсягу знань, якими володіють дайри, проте навіть цього мінімуму повинно вистачити, щоб захистити себе від небезпек на дорозі і знайти своє місце в житті. Крім того, я отримала свободу і право самій вирішувати свою долю вже зараз - а це дорогого варте. Так чого тепер шкодувати про упущені можливості? Думки знову звернули на проблему переміщення. Портали! Дехто це знає, уміє, практикує!