цим висловом, яке його значення, який обсяг. Мудрець задовольняється собою для того, щоб жити щасливо, а не щоб жити взагалі. Для того, щоб жити, йому потрібно чимало різних засобів, для того, щоб жити щасливо, — лише здорову, піднесену, байдужу до витівок фортуни душу. /14/ Хочу вказати тобі ще й на розмежування, яке робить Хрисипп. Він каже, що філософ ні в чому не терпить нестачі, хоч і потребує багатьох речей; дурень же навпаки: нічого не потребує, бо й нічим користуватись не вміє, зате нестачу терпить в усьому. Мудрецеві потрібні руки, очі й багато дечого, що необхідне на кожному кроці, нестачі ж не терпить ні в чому. Бо терпіти нестачу — це вже пов’язане з потребою. Мудрець же не потребує нічого. /15/ Отже, хоча він задовольняється самим собою, йому потрібні друзі. Він бажає мати їх якомога більше. Та не для того, щоб жити щасливо: без них він теж буде жити щасливо. Найвище благо не шукає засобів іззовні: його плекають удома; все воно — із себе самого. Тільки-но хоч якусь його частинку почнеш шукати осторонь, то вже ти залежатимеш від фортуни. — /16/ «А що робитиме мудрець, коли, скажімо, потрапивши до в’язниці, чи забрівши між чужий народ, чи затримавшись у плаванні, а чи опинившись на пустельному березі, він залишиться без друзів?» — Робитиме те, що й Юпітер у ту пору, коли світ розсиплеться[55], боги зіллються воєдино, природа трохи перерве свою працю; а сам він спочине, оддавшись своїм думкам. Щось таке, кажу, робить і мудрець: замикається в собі, живе з самим собою. /17/ І все-таки, поки він на свій розсуд може ладнати свої справи, то, хоч і задовольняється самим собою, приводить у дім дружину; хоч і задовольняється самим собою, дає життя своїм дітям; хоч і задовольняється самим собою, все ж не жив би, коли б йому довелося жити без жодної коло себе людини. Не власна користь, а природна потреба схиляє до дружби; до неї, як і до інших речей, чуємо вроджений потяг. Подібно до того, як існує нехіть до самотності й потяг до товаришування, подібно до того, як сама природа єднає людину з людиною, так і тут є щось таке, що спонукає нас постійно прагнути дружби. /18/ Та хоч мудрець, як ніхто інший, прив’язаний до друзів, хоч і ставить їх нарівні з собою, а то й над собою, все ж найвище благо визначає межами своєї душі; скаже, як колись сказав Стильпон, кого картає у своєму листі Епікур. Так ось той Стильпон, коли впало його рідне місто, коли він утратив дітей, дружину й коли з суцільної пожежі вийшов один, але, як і досі, щасливий, то на питання Деметрія[56] (за безліч зруйнованих міст його прозвали Поліоркетом), чи втратив він що-небудь, той самий Стильпон мовив: «Моє добро — зі мною». /19/ Ось тобі мужній, несхитний чоловік! Саму перемогу ворога переміг. «Я не втратив, — одповів, — нічого». І переможець засумнівався у своїй перемозі. «Усе моє — зі мною». Тобто справедливість, доброчесність, розсудливість. Ось що значить не вважати благом те, що можуть у нас відняти. Подивляємо деяких тварин, які без шкоди для свого тіла можуть пройти крізь полум’я. А що ж казати про людину, яка з-під руїн, із-під заліза та з-під вогню виходить цілою, непошкодженою! Бачиш, наскільки легше подолати увесь народ, аніж одну людину. Ось тут Стильпон сходиться із стоїком, бо й він виносить своє благо неторкнутим крізь повергнені у прах міста. Він-бо задовольняється самим собою — таку межу кладе своєму щастю. /20/ Але не думай, що лиш ми одні виголошуємо гарні слова: у самого Епікура, хоч він і дорікає Стильпонові, є схожа думка, якою теж не знехтуй, дарма що я вже виплатив свій нинішній борг. «Для кого, — каже він, — не видається аж надто достатнім те, чим він володіє, той почуватиметься вбогим, хоч би став володарем усього світу». Або, якщо волієш (бо ж не слів треба триматись, а думки): «Хто не вважає себе найщасливішим, той буде нещасним, хоч би й повелівав усім світом». /21/ А щоб ти пересвідчився, що такий погляд підказаний здоровим глуздом, а отже, природою, то знайдеш його і в комічного поета:
Не чуєшся щасливцем — то й не будеш ним[57].
Справді, хіба має значення, на якому східці стоїш, якщо він видається тобі поганим? — /22/ «А якщо, — запитаєш, — назве себе блаженним, скажімо, той, хто розбагатів нечесним шляхом, той, у кого більше господарів, ніж рабів, то я маю вірити йому на слово?» — Бери до уваги не те, що він говорить, а що відчуває, до того ж — що відчуває не впродовж одного дня, а постійно. Тому не бійся, що така дорогоцінна річ — блаженство — стане набутком негідника. Тільки мудрець задоволений своєю долею[58]; глупота ж, ненастанно вередуючи, не перестає з’їдати сама себе.
Бувай здоров!
Лист Х
Сенека вітає свого Луцілія!
/1/ Так-так. Я не відступаю від своєї думки: уникай багатьох, уникай кількох, уникай навіть одного. Не бачу такого, з ким я дозволив би тобі спілкуватися. Подумай лишень, якої ти в мене заслужив оцінки: насмілююсь тебе довірити тобі самому! Кажуть, що Кратет[59], учень того самого Стильпона, про якого я згадував у попередньому листі, побачивши юнака, який прогулювався одинцем десь на відлюдді, запитав його, що він там робить сам-один. «Бесідую, — відповів, — сам з собою». На те Кратет: «Бережись, прошу, і будь пильний: ти можеш бесідувати з поганою людиною». /2/ Звикли ж ми пильнувати пригноблених тугою або страхом, щоб вони не використали самотності собі ж на шкоду. Нерозсудливих не варто залишати наодинці з собою: саме тоді їх непокоять лихі думки; саме тоді вони снують небезпечні замисли або проти інших людей, або таки проти себе; саме тоді вони дають волю своїм нечестивим пристрастям; саме тоді душа виставляє все те, що досі приховувала чи то через острах, чи з огляду на сором; саме тоді вона сама під’юджує свою зухвалість, розпалює хіть, розворушує гнівливість. І ще одне: перевага самотності — можливість не обмовитись ні словом, не боятися свідка — ота єдина її перевага обертається проти дурня: він сам себе зраджує. Тож подумай, яку надію покладаю на тебе, радше, чого від тебе чекаю (адже надія
