Читати книгу - "Необхідні речі"

– Приємно вас бачити, містере Емерсон!

Ох, це завжди приємно, вельми приємно – знову вести бізнес по-старому. І бізнес іще ніколи не йшов краще.

2

Алана Пенґборна в Касл-Року не було. Поки репортери й поліція штату скупчилися на одному кінці Мейн-стріт, а Ліленд Ґонт проводив свій останній перед закриттям розпродаж на півдорозі вгору пагорбом, Алан сидів у сестринській крила Блумер у лікарні Північного Камберленду в Бриджтоні.

Крило Блумер було маленьке, лише чотирнадцять палат, але те, чого йому бракувало в розмірах, воно надолужувало в кольорі. Стіни стаціонарних палат було пофарбовано простими яскравими відтінками. Зі стелі сестринської звисав мобіль, і рух його пташок залежав від того, як він граційно крутиться й опускається навколо центральної осі.

Алан сидів перед величезним муралом, на якому було зображено попурі віршиків Матінки Гуски[148]. На одній із частин мурала якийсь чоловік схилявся над столом, показуючи щось хлопчикові, очевидно селюкові, який був водночас переляканий і захоплений. Це зображення якось зачепило Алана, і шматочок дитячого віршика шепотом виринув у нього в пам’яті:

На ринку Саймон-простачок

Іде і бачить: пекар.

– Підходь і з’їж-но пиріжок, —

Йому говорить пекар[149].

В Алана на руках проступили брижі гусячої шкіри – дрібні ґульки, ніби намистинки холодного поту. Він не міг сам собі пояснити, звідки така реакція, і це здавалось абсолютно нормальним. Ще ніколи в житті він не почувався таким збуреним, таким наляканим, таким глибоко розгубленим. У Касл-Року відбувається щось, що зовсім виходить за межі його усвідомлення. Це стало очевидним сьогодні вдень, коли все почало вибухати до небес одночасно, але почалося кілька днів, а то й тиждень тому. Він не знав, що сталось, але знав: Нетті Кобб і Вілма Джерзик – це був перший зримий знак.

І він страшно боявся, що ситуація ще не завершилася, поки він сидить тут із Саймоном і пекарем.

Медсестра, міс Гендрі, як свідчив маленький ідентифікатор у неї на грудях, пройшла коридором на ледь чутно скрипучих крепових підошвах, граційно оминаючи розкидані повсюди іграшки. Коли Алан зайшов, кілька дітей, деякі з кінцівками в гіпсі або на пов’язках, деякі частково лисі, мабуть, від хіміотерапії, гралися в коридорі, обмінювалися блоками й машинками, дружньо викрикуючи щось одне одному. Зараз був час вечері, тож усі вони або в їдальні, або в себе в палатах.

– Як він? – запитав він у міс Гендрі.

– Без змін. – Вона дивилася на Алана зі спокійним виразом і дрібкою ворожості. – Спить. Йому і варто спати. Хлопчик пережив страшний шок.

– Що чути від його батьків?

– Ми телефонували на місце роботи батька в Саут-Перісі. Він сьогодні мав роботу в Нью-Гемпширі. Наскільки розумію, їде додому, і його поінформують, уже коли приїде. Має бути тут близько дев’ятої, я так думаю, але важко сказати напевне.

– А мати?

– Не знаю, – відповіла міс Гендрі. Ворожість стала видимішою, але вже була націлена не на Алана. – Я їй не телефонувала. Знаю те, що бачу: її тут нема. Хлопчик побачив, як його брат застрелився з рушниці, і хоча це відбулося вдома, матері досі тут немає. Поки що вибачте, я мушу піти заповнити медкарту.

– Так, звісно, – пробурмотів Алан. Він дивився, як вона йде геть, тоді підвівся з крісла. – Міс Гендрі?

Жінка обернулася до нього. Погляд ще був спокійний, але вона підняла брови, виявляючи роздратування.

– Міс Гендрі, мені дуже потрібно поговорити з Шоном Раском. Думаю, критично необхідно.

– Так? – Голос був спокійним.

– Щось… – Алан раптом згадав про Поллі, і голос надломився. Він прокашлявся і продовжив: – У моєму місті щось діється. Самогубство Браяна Раска – лише частина цього всього, наскільки я розумію. І ще мені здається, що Шон Раск може знати ключову інформацію для того, щоб із цим розібратися.

– Шерифе Пенґборн, Шонові Раску лише сім років. І якщо він і знає щось, чому тут немає інших поліцейських?

«Інших поліцейських, – подумав він. – Вона ж насправді має на увазі: кваліфікованих поліцейських. Поліцейських, які не опитують одинадцятирічних хлопчиків на вулиці так, що ті потім ідуть додому й застрелюються в гаражі».

– Бо вони дуже зайняті, – пояснив Алан, – і не знають те місто так добре, як я.

– Ясно.

Вона знов обернулася, щоб іти.

– Міс Гендрі.

– Шерифе, у мене не сто рук, а цього вечора дуже…

– Браян Раск – не єдина жертва в Касл-Року сьогодні. Є ще принаймні троє інших. Ще власник місцевого бару, його забрали в лікарню до Норвея з кульовим пораненням. Він, може, й виживе, але протягом наступних тридцяти шести годин ситуація буде критичною. І я маю здогад, що вбивства ще не скінчилися.

Нарешті йому вдалося привернути її увагу повністю.

– Ви вважаєте, Шон Раск щось про це знає?

– Він може знати, чому його брат наклав на себе руки. Якщо так, це може прояснити решту. Тому ви можете мене повідомити, якщо він прокинеться?

Медсестра завагалася, тоді сказала:

– Залежить від його психічного стану в той час, шерифе. Я не дозволю ускладнити самопочуття хлопчика в шоковому стані, що б там не діялось у вашому місті.

– Розумію.

– Справді? Добре.

Вона обдарувала його поглядом, що наче промовляв: «Тоді просто сядь маком і не нервуй мене», – і повернулася за свій високий стіл. Вона сіла, і Алан почув, як вона складає флакони й коробочки на медичний возик.

Алан підвівся, пішов до таксофона в коридорі й знову набрав номер Поллі. І знову просто слухав гудки. Набрав номер «Шито-крито», почув автовідповідач і повісив слухавку. Алан повернувся до крісла, сів і ще трохи повитріщався на мурал із Матінкою Гускою.

«Ви забули поставити мені одне запитання, міс Гендрі, – подумав Алан. – Забули спитати, чому я тут, якщо стільки всього відбувається в столиці округу, де мене обрали, щоб служити й захищати. Забули спитати, чому я не веду розслідування, поки якийсь менш важливий полісмен – старий Сіт Томас, до прикладу – не сидить тут в очікуванні, поки прокинеться Шон Раск. Ось про що ви забули спитати, міс Гендрі, і я знаю одну таємницю. Я радий, що ви не спитали. Отака таємниця».

Причина була настільки проста, наскільки й принизлива. Окрім Бенґора й Портленда, убивства в містах округу належить до юрисдикції не шерифа, а поліції штату. Генрі Пейтон махнув на це рукою після дуелі, але тепер махнути він не міг. Не міг собі цього дозволити. Представники кожної газети й телестанції південного Мейну або вже в Касл-Року, або в дорозі туди. Невдовзі до них приєднаються колеги з усього