Читати книгу - "Пташиний спів"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Та як же вони могли закласти заряд так швидко, якщо ми практично щойно підірвали цілу їхню систему? — заперечив Леві.
— А вони просто не виходили. Лишились у тунелі. Ми ж не знаємо, скільки унизу було їхніх солдатів, коли вибухнули наші заряди. Може, хтось залишився живий.
— Та вони б вже задихнулися.
— Не обов’язково, — захищав свою думку Ламм. — У них є вентиляційна система та насоси. Звичайно, вибух їх зруйнував, але є ж повітряні мішки та якісь випадкові ходи на поверхню для повітря. У нас один залишався живим впродовж восьми днів лише з однією пляшкою води.
— О господи, — Леві злякався. — Тобто тут за завалами можуть бути не тільки троє наших — живих чи мертвих, — але ще й незрозуміла кількість британців з вибухівкою, які живуть у повітряних мішках, як... як...
— Як пацюки, — підказав Ламм.
Вони почали длубати перепони. Працювали почергово: двоє кирками, а один відпочивав або прибирав землю з-під інструменту. Через п’ять годин роботи усі троє стомлено опустилися на підлогу. Вони випили води — намагаючись заощаджувати — та підживилися сушеним м’ясом з галетами.
Молодшого брата Леві звали Йозеф. У школі він був розумним хлопчиною, завжди отримував нагороди за знання латинської мови та математики. Він поступив до університету в Гайдельберзі, щоби стати вченим. Після університету отримав докторську ступінь та багато запрошень на роботу, в тому числі від державних установ. Леві було важко, дивлячись на його переможну постать з байдужим поглядом убік людей, котрі прагнули накласти на нього якісь зобов’язання своїми послугами, впізнати у ньому впевненого, хворого на астму, але взагалі доволі смішного хлопчика, якого він знав у дитинстві. Йозеф запекло змагався зі своїм старшим братом, але через різницю у віці перемогти було важко. Від самого народження брата Леві відчував до нього невимірну ніжність — в основному тому, що він був плодом найлюбішого для Леві в житті: батьків. Він клопотав про швидке усвідомлення Йозефом того, що батьки — особливі люди і що усі їхні вчинки чудові. Найбільше він боявся, що Йозеф не зрозуміє, що означає честь родини, — або понівечить її. Тому Леві не відчував жодних заздрощів до успіхів брата — тільки радість. Хоча в душі він вважав, що тільки так і має бути.
Іноді молодший брат дратував Леві поведінкою, яку він розцінював як примхливість. У них було багато спільного, і Леві вважав цілком природним, що брат буде в усьому наслідувати його. Йозеф же — на думку брата, цілковито від зіпсованості — чинив по-своєму та мав інакші смаки. Леві був певен, що брат робить так спеціально для того, щоби позлити його, але не дозволяв цьому впливати на любов до хлопчика — своє роздратування він завжди приховував і намагався в усьому захищати брата.
У якомусь сенсі для Йозефа було типовим опинитися у цьому вузькому тунелі якраз у момент вибуху. Леві, длубаючи стіну киркою, чітко уявляв собі бліде, навдивовижу беземоційне обличчя брата. Очі заплющені, страшенна вага цілого світу давить на астматичні груди.
У перервах між роботою з поверхні долітав гул бомбардування.
— Атака вже скоро, — виснував Крогер.
— Та ми ніколи не проб’ємося через цей завал, — Ламм втрачав надію. — Судячи зі звуку кирок, він дуже великий. Треба спробувати підірвати його.
— Ти ж обвалиш стелю, — заперечив Крогер. — Тільки глянь.
— Та я закладу маленький заряд і добре його прикрию. Вибух буде чітко спрямований куди треба. Не хвилюйся, нам нічого не загрожує. Що ви на це скажете?
— Добре, — згодився Леві. — Якщо інших варіантів у нас немає — я згоден. Тільки будьте обережні. Використайте якомога менше вибухівки. Якщо з першого разу не вийде — спробуємо ще.
Він не хотів, аби брат загинув від вибуху, вчиненого своїми.
Знадобилося дві години, щоби викопати саме таку діру, як хотів Ламм. Всередину вони встановили заряд з детонатором, а дріт протягли аж до початку схилу, котрий вів на поверхню. Коли Леві та Крогер опинилися у безпеці за спиною Ламма, той натис на ручку.
Стівен лежав у своїй вузькій могилі. Через отвір, не більший за спицю для в’язання, надходило повітря, але світла не було. Раптом його вуха досяг шум вибуху. Тіло пронизала надія — за ним відправили рятувальників. Стара рота Уїра не підведе: вони почали пізно, але вже йдуть. Він трохи змінив своє положення, хоча тут майже не було місця для руху. З одного боку він головою відчував тверду брилу крейди, яка відділяла його від залишків головного тунелю. Ця брила була для нього єдиним орієнтиром. З усіх інших боків їх завалило землею, підірваною вибухом амоналу.
— Ти ще зі мною, Джеку? — погукав він, витягнувши ногу, через чобіт відчув плече Джека — той слабо застогнав.
Стівен спробував підбадьорити товариша розмовою.
— Ти ненавидиш німців? Ненавидиш усю їхню країну?
З моменту вибуху свідомість Джека рідко поверталася до нього. Стівен спробував підбурити його:
— Вони вбили твоїх друзів. Ти ж хочеш запишися живим, аби побачити, як вони зазнають поразки? Ти ж хочеш побачити, як їх будуть тіснити, як вони зазнають приниження? Ти ж хочеш в’їхати до їхньої країни на одному з наших танків? Побачити захоплені погляди їхніх жінок?
Джек не відповідав. Його життя підтримувало надію Стівена. Якщо він лишиться один, то відчай переможе можливість удавати, наче він комусь допомагає. Хоча,
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пташиний спів», після закриття браузера.