Читати книгу - "Конґо. Реквієм, Жан-Крістоф Гранже"

— Можеш мені продати? Так, чи ні?

Мікі без відповіді позадкував разом із кріслом. Він мав досвід спілкування з торчками. Очікування подовжувало муки, отже, сприяло успіхові перемовин. Але дилер не знав, з якого боку підійти до Лоїка. Його справді ламає?

Чи навпаки — закинувся коксом по самі вуха? А може, це просто пиха через бабки?

Барига вочевидь побоювався і того, що клієнт озброєний, — сам-бо теж мав пістолет, але ніхто не хоче влаштовувати стрілянину серед тихої зимової ночі.

— Що ти робиш? — вигукнув Лоїк, розлючений до нестями.

Дилер щойно дістав телефон.

— Перевіряю, чи наявний товар.

Насправді Мікі, напевне, телефонував своїм поплічникам, які поралися в одному з трейлерів неподалік. Усе свідчило про неминучу катастрофу, але Лоїк хотів дійти крайньої межі, максимально випробувати удачу.

Збігли кілька секунд, перш ніж він запитав:

— То що, маєш товар, чи ні?

— Зараз буде.

Саме цієї миті за спиною в Лоїка відчинилися двері. Його схопили двоє охоронців. Він устиг помітити дивну деталь: один дуже високий, а другий — надто низенький. Здоровань зацідив йому кулаком у живіт. Лоїк зігнувся навпіл, до горла підкотилася кислота. Зблювати він не встиг: просто в щелепу припав удар коліном — від кремезного малого. Справжній сучасний балет.

Біль перетворився на масу свинцю, удар — на чорну діру, яка засліпила його так, що в глибині мозку, десь дуже далеко, посипалися іскри. Утім, він напружив м’язи й відштовхнув двох горлорізів. За мить уже тримав пістолет і цілився в Білого гноя.

— Ти забув, хто я, виродку? — Лоїк сплюнув і пересмикнув затвор 9-міліметрового.

Усі в фургоні завмерли, але Мікі не втратив самовладання. Жестом утримав своїх церберів від зайвих рухів. Так арбітр зупиняє бійців на рингу.

— Твій батько мрець, а брат каліка, — видихнув він, не відвертаючи погляду від пістолета. — Що ти собі думаєш? По-твоєму, в мене телека нема? Якщо вистрілиш, сядеш на двадцять років, як звичайнісінький чувак. Ти вже ніхто, Морване.

Він зібрав гроші зі столу — «на покриття витрат» — і наказав двом покидькам:

— Викиньте звідси це гівно.

Лоїк повів пістолетом: мовляв, хто перший сіпнеться — пристрелю. Том і Джеррі завагалися.

— Мова не про сім’ю, — кинув він, — а про моє бабло. Ти що, відійшов від справ? Три тисячі — лише на закуску.

Заінтригований Мікі витягнув шию, визираючи з-за свого столу:

— Що саме тобі потрібно?

— Документи, включно з карткою групи крові. Заплачу, скільки скажеш.

Дилер ляснув у долоні й розреготався:

— Бля, а Санта Клаус цього року ранувато прийшов!

Трапляється, посеред жахливого сну раптом розплющуєш очі, сподіваючись віднайти день, життя, реальність. Сюрприз: стіни кімнати — ще одні стулені повіки, розплющити їх неможливо, і скрізь тут жах, замкнений з тобою в одній клітці.

З морфієм так само.

Коли йому вже здавалося, що розум витікає з хімічних лімбів і от-от має повернутися виразне мислення, усвідомлював, що сама ця думка — ілюзія, фантазм, породження наркотику. За морфієм завжди приходить той самий морфій із його ватяним сприйняттям, із його непевною логікою.

Де ж Лоїк? Лежачи в темній кімнаті, Ерван без упину ставив собі це запитання. Не міг пригадати, мав брат зайти до нього сьогодні ввечері, чи ні. Немає причин для хвилювання: братик прийде завтра, свіженький мов огірочок, у своєму новому образі опори сім’ї. Але залишалася проблема В’яра і його спільників, та й не був він такий упевнений у психічній рівновазі Лоїка. Після стількох років вразливості це раптове перетворення на залізну людину могло приховувати невідворотну депресію або передвіщати крах психіки. «Декомпенсація», як казали в Вільжуїфі…

Насправді те, що його хвилювало, було закопане глибше. Віддавшись своїм хімічним маренням, Ерван не припиняв обмірковування тієї історії — лабіринту, в якому так часто губився. Усе нібито скінчено, але в думках постійно зринає чиясь тінь. Він пригадував рядки зі своїх зошитів, перелічував факти, аналізував мотиви, а тривога тільки росла. По-перше, опіат не давав змоги мислити чітко. По-друге, він застряг у цьому ліжку. Зрештою, ще одна деталь знову випадала із загальної картини. Елемент, якого він не міг визначити, свідчив про незавершеність.

Ерван із зусиллям поворухнувся. Вже буквально здихав від спеки під бинтами. Де Лоїк? Що він втовкмачив собі в довбешку? Що досі було не так у цьому розслідуванні? Ерван спробував випростатися й відчув укол гострого болю. Можливо, через поранення. Можливо, через усвідомлення: брат, читаючи записи, знайшов деталь, яка гальмувала весь механізм.

І вирішив владнати справу власноруч.

Спиною стекла цівка поту. Перед очима в Ервана пролітали картини вулканів, розплавленої лави, рідкого вогню. Він танув на подушці, і його мозок витікав через вуха. Зосередься. Пригадай кожен доказ, кожне свідчення, кожну подію. Знайди те, що вийшло з ладу…

Думки стали в’язкою масою, і ніяк не вдавалося зліпити з них визначену форму. Тіні, обриси, підозри, але жодного точного факту, жодної помітної деталі. З надлюдським зусиллям він наважився в найменших подробицях відтворити всю історію, але в зворотному порядку, від кінця. Зосередився на останньому допиті Жана-Луї Ляссе — фінальній події перед різаниною в Бреа. Прокрутив у голові зізнання психіатра, його розповідь про вакцину й хімічні досліди на скаліченому мозку Фарабо. Він…

Раптом у глибині печі щось зблиснуло. Під час їхньої розмови Ляссе згадував про вбивство Каті Фонтана, стверджуючи, ніби йому про це розповів Фарабо: «Він згадував молоду жінку, свастику, яку ваш батько вирізав на…». Ерван тоді перебив його і пригрозив ударити, але випустив з уваги головне: Тьєрі Фарабо, можливо, й розповідав йому історію Каті (принаймні те, що знав сам), але в жодному разі не міг згадувати свастику, вирізану на її чолі.

З однієї простої причини: ця деталь була йому невідома.

Ніхто не знав про цей поріз — Меґґі замаскувала його