Читати книгу - "Пісня дібров, Павло Сергійович Дерев'янко"

Нехай твоя стежка буде легшою! І значно, значно довшою.

А моя добігла кінця.

— Я йду.

Северин видихнув.

Здалося, що не срібний ніж, а чорний клинок пронизує його серце.

Болю не було.

Про що ти шкодуєш, людино?

— Про те, що не побачу дорослішання доньки.

Її чекає довге і непросте життя. Але вона не забуде ні тебе, ні твоєї дружини.

— Звідки тобі знати?

Поглинута сила провіщує.

— Чому ти розповів?

Моя вдячність. Твоя розрада.

— Дякую.

Тепер дивись.

Северин, звільнений від оков, злетів над землею. Чи то летів Ґаад? Неважливо. Яке прекрасне почуття польоту...

Пробудіться!

Сувій палав зеленим полум'ям. Криваві підписи горіли, їхні нитки набрякали, змінили червоне світло на зелене, а потім усі разом обірвалися, немов розрізані струни. Ось і все, подумав Северин.

Прокляття сіроманців зникло.

Шалена сила вп'ялася в нього, пронизала кригою, наповнила сяйвом — і волею Ґаада вони обернулися великим летючим змієм. Могутнє тіло розірвало застояне повітря, лускатим списом пронеслося над скелями та озерами мороку, промайнуло над чорними пустелями і покрученими гаями, спинилося біля кількох дубів, які росли поруч.

Звільніться!

Голос Ґаада, голос Северина, голос змія пролунав громом.

Стовбури здригнулися. Багряні іскри розтеклися між віттям і корінням, розлетілися фонтанами. Чорне листя затріпотіло, забарвилося яскравим карміном. Гілля загойдалося, проростаючи гронами молодих жолудів.

Северин знав, що те саме відбувається з усіма дубами Потойбіччя.

Відродіться!

Земля довкруж коренів заклекотіла і спінилася кров'ю.

Темними хвилями розлилася довкола — напувала тріщини, змивала сірий порох, відносила ламке бадилля, ширилися струмками, спускалася улоговинами і ярами, занурювалася в глибини темряви...

Кров, що ви пролили за ці століття. Твоя тут також є.

Ґаад засміявся, і змій злетів угору.

Вдарив хвостом по чорних хмарах, поглянув донизу, де розкинувся неозорий мертвий простір — поораний глибокими борознами розколів, побитий озерами темряви, засіяний гострими скелями. Посеред того незворушного безмежжя мерехтіла ділянка, сповнена червоних цяток, а між ними рясною мережею простягнулися переплетені жили коріння, звільнені від кривавого скарбу... І Северин збагнув, яким робом існувало листування між дубами.

Тут почнеться нова ера. Мої угіддя стануть островом життя, що зростатиме поволі, допоки не відродить весь світ!

Змій сторчголов пірнув до землі, і здалося, що вони зараз розіб'ються. Проте за мить до зіткнення політ вирівнявся, змій спритно пролетів між двома дубами, полинув над звільненими ріками, наказами відкидаючи перепони зі шляху, спостерігав, як кров дзюркоче, напуває, бризкає краплями...

Аж раптом зникла. Джерельця разом згасли; земля жадібно всотала все. Накопичені запаси вичерпалися — далі починається невідоме.

Чекаємо.

Вони ширяли між стовбурів, дихали на жолуді, та дерева не відповідали. Ґаадів неспокій зростав із кожною хвилиною.

Все було довершено.

Жарина сонця байдуже висіла на своєму вічному місці. Неспокій перетворився на відчай.

Невже він помилився знову?

Я не міг помилитися.

Потойбіччя німувало. Ґаад кинувся до стіни мороку, розтяв його лютим ударом хвоста, кинувся від дуба до дуба, безперестанку виспівуючи...

Не цього разу!

Спинився над могилою Мамая. Найбільший дуб палав червоним листям. Гілля його хилилося під вагою безлічі жолудів. Упритул зростав молодий дубок — дерево Савки.

Прошу...

Час спливав, і з ним спливала їхня сила. Змій обплутав стовбур дуба, затамував подих...

Благаю!

І Потойбіччя відповіло.

Зашурхотіло, заворушилося, наїжачилося безліччю паростків, що прорізалися по слідах кривавих джерел. Тягнулося, виструнчувалося, наливалося, брунькувалося і розкривалося, немов за миті спливали місяці, а землю ворушило новими зеленими дзьобиками, які прагнули вибухнути стрімким зростом. Усе розпускалося, бубнявіло, вистрілювало, сочилося живицею і соком, росло, росло, росло невпинно.

Ґаад злетів із дерева і помчав огрілою, аби пересвідчитися, що так відбувається всюди: і так воно й було.

Найбарвистіші плями виростали довкола дубів — молоді галявини, сповнені невідомих Северинові суцвіть, трав, квітів, кущів і деревець буяли, тягнулися прокладеними кров'ю стежками до інших острівців, зустрічалися зеленими пальцями, зчеплювалися і об'єднаними силами породжували новий виток життя. Мертву землю затягувало пасмами зеленої ковдри.

Так! Так!

Ґаад тріумфував, і Северин радів разом із ним.

Змій ковзнув до свіжої зелені — там, між травами, ворушилися перші жучки. Спішно гризли перші листки, запилювали перші квітки, крутили перші лялечки і відкладали перші яйця.

Живіть і множтеся!

Випалені покручі древніх дерев поростали грибами, каміння вкрилося пухнастим мохом. Перші дерева досягли людського зросту, деякі з них квітли, а окремі вже вивішували маленькі плоди.

Під гінким наступом лісу темрява відповзала геть.

Як це прекрасно...

Змій закричав, і одразу подув вітер — перший вітер Потойбіччя. Зібрав молоді жолуді та інше насіння, поніс у землі, куди не сягали чари відновлення, повернувся бешкетним шквалом, зірвав дубове листя і закрутив червоним вирієм над зеленим морем.

Змій плавав у його прохолодних потоках.

Вдалося! Мені вдалося!

Вслід за вітром пробивалися джерела. Не крові, не мертвої води, схожої на скло — а справжньої чистої води. Били з-під коренів, розщеплювали скелі, жебоніли улоговинами, котилися ярами, обіймалися з іншими струмочками і разом проторювали рівчаки, несучи за собою нове життя.

Северинові здалося, що в хащі блимнула пара жовтих очей.

Тепер вони житимуть тут. У себе вдома. Вдома! Чуєш, людино? Ти не лише знищив прокляття, а й спинив велике лихо, що чигало на твій світ!

Не встиг він збагнути, про яке лихо говорив Ґаад, коли почувся спів. Невже то привиди поверталися до життя? Чи нечисленні мешканці Потойбіччя вже почали святкування?

Він прислухався, і збагнув, що розуміє кожнісіньке слово. Співали рідною мовою! Пісня плинула звідусіль, наповнювала Потойбіччя від землі до небес, щомиті до неї долучалися десятки нових голосів, але Северин досі не помітив жодного співця.

То співають діброви.