Читати книгу - "Пісня дібров, Павло Сергійович Дерев'янко"

Багряні очі сяйнули.

— Я не хочу, аби мої зусилля останніх сторіч були намарне. Проте, якщо ти змінив своє рішення, — продовжував Ґаад, — я відправлю тебе додому. На цьому розійдемося назавжди без помсти й образ.

Уявилося: вони з Олею сидять біля теплого комину, розглядають книгу казок, донька сміється, він...

Ні. Такого не буде.

Адже в ньому залишиться Звір.

— Не спокушай, дияволе! Я прибув сюди знищити кривавий сувій, — відрубав Чорнововк. — І я пройшов занадто довгий шлях, аби відступити.

— Тоді годі балаканини.

Характерник стиснув кулаки.

— Зробімо це!

Химерні символи затремтіли від сили його заклику.

— Зробімо.

Фігури зрушили з місця. Закрутилися, вибудували складний довжелезний візерунок... Розпалися. Знову почали кружляти, сполучатися, доки не вивели нову химерну картину... Розпалися. Видовище заворожувало: Северин насилу відірвав очі, аби простежити за Ґаадом.

Той повільно спустився долі. Торкнувся землі, опустився на коліна. Ніжно провів руками по землі, зачерпнув долонями пригорщу попелу і висипав собі на обличчя.

Символи вихорилися, наче мальки у ставку, дедалі швидше вимальовуючи нові візерунки і так само блискавично розпадаючись на уламки.

Довжелезні пальці занурилися в шкіру, наче в молоко, безгучно розірвали груди. Висмикнули з білих нутрощів щось, вкрите червонястим слизом. Від такого видовища Чорнововк зціпив зуби, але Ґаад не видав жодного звуку. Рухався, ніби не відчував болю.

Слиз обернувся багряним пилком і осипався. Підкинутий вгору сувій звільненим птахом шугонув до небес. Ґаад ляснув у долоні, і на полотнищі, що стрімко розкручувалося, засяяли незліченні криваві підписи. Навсібіч потягнулися, забриніли знайомі нитки калинових місточків. Химерні візерунки, що тільки-но нуртували, враз спинилися, немовби після довгих пошуків знайшли остаточну форму — довгу, незбагненну фігуру, яка об'єднала всі елементи потойбічною гармонією. Купол сяйливих ниток із сувою вкривав її безладними розчерками.

Северин побачив, що з порожнистих грудей Ґаада до сувою теж тягнеться — не нитка, а справжня кривава линва.

— Готовий?

Вовча стежка привела сюди. Зробила спільником із хазяїном кривавої угоди. Коло замкнулось.

— Готовий.

Палець видовжився, торкнувся його між очей, і світ блимнув.

Северин вдихнув.

Ґаад зник; натомість із грудей стриміло дві нитки — одна була тонка і знайома, а друга скидалася на хвилясту здоровенну п'явку, яка намагалася злетіти в небо.

Інших змін не відчувалося.

— Це було напрочуд легко.

Промовляй за себе.

Примарні візерунки мали інакший вигляд: тепер із них складалася знайома картина — древнє місто з тонкими баштами і місточками, які перетворилися на забиті вщерть трибуни, що зібралися довкруж кам'яного кола...

Людське тіло огидне.

— Тепер воно твоє.

Влада лишається за тобою. Свобода волі, яку люди ніби-то цінують.

— Дякую. Що тепер?

Полишений на самоті камінець підплив і впав просто в руки.

Ковтай серце.

— Ти казав, що...

Я казав про насильне пхання в горлянку. Ковтай.

— А хіба тоді...

Ти збираєшся розповісти мені про сутності мого народу та їхні взаємодії?

Він зважив на долоні зелений камінчик, помережаний чорними хвилями. Еней заплатив за нього життям...

Жери вже!

На смак малахіт нагадував соковите листя, що лишило по собі кислувато-свіжий післясмак. Северин ковтнув, замружився у передчутті змін...

І чого ти очікуєш?

— Симеон після цього поводився, як шаленець.

Бо Перший заволодів ним, а твоє тіло належить тобі. Просто ділиш його зі мною.

— Тобто лісовик...

Я випив його силу. Вона розчинена в тобі, тобто в нас. І тепер чекає виходу.

— Отже, треба її випустити.

Цей ланцюг сам собою не розірветься.

Він торкнувся кривавої нитки. Цього разу його палець не пройшов наскрізь, а намацав... Велетенську жилу? Живий промінь? Пуповина угоди пульсувала теплом, і від дотику в грудях стало лоскотно. Сувій стріпнувся і злетів вище.

Час настав.

Там, де раніше плавав малахіт, Чорнововк побачив знайомого ножа. Зручне руків'я, довершена вага, чудовий баланс. Лезо чисте і блискуче, ніби ніколи не куштувало крові.

— Не думав, що загину ось так... Не в бою. Від власної руки.

На відміну від інших, ти побачиш, чого цим досягнув. Хіба не такого фіналу бажає будь-яка людина?

— Я бажаю померти без стороннього голосу в голові. Тому зроби ласку і замовкни.

Ґаад не відповів.

Северин лишився на самоті з думками. Він мав розкіш обрати час смерті і неквапом згадати пройдений шлях, пошкодувати про невтілене, зібрати докупи останні слова, які підсумують пройдений шлях — все, як належить...

Нічого не згадувалося. Нічого не збиралося.

Про що він міркував, коли Ярослава Вдовиченко погрожувала його вбити, і він уперше усвідомив свою смертність? Забув.

А коли вони зіткнулися з хортами біля маєтку Чарнецького, і шансів на перемогу не було? Здається, тоді він узагалі не думав.

А коли Ґадра... Ні. Все даремно.

Северин стояв на порозі смерті, а пригадувалися лише ті самі, завчені колись давно рядки.

... Тіло моє готове... воля моя непорушна... серце моє чекає...

Чудернацький візерунок коливався червоним маревом. Звідусіль дивилися тонкі видовжені тіні, спостерігали безмовно крізь час і посмертя. Невже це від них Ґаад тікав до затишних ілюзій?

... Між війною та миром... підлотами та чеснотами... між пеклом та раєм...

У крові плескалося зілля. Він перехопив ножа зручніше. Один рух, один удар.

Удар, що знищить прокляття. Ярема, Максим, всі інші сіроманці, що вижили, повернуться до простого життя. Хіба завелика ціна?

...Не похилившись... не озираючись... не опускаючи погляду...

Змусив себе подивитися на гостре вістря. Силою волі вгамував тремтіння руки. Цією рукою він убив безсмертного Темуджина. Цією рукою він уб'є Ґаада.

Уб'є себе.

Вибач, Олю. Я завинив перед тобою. Хочу