Читати книгу - "Iсторичнi есе. Том 1"

Rudnytsky I. L. Mykhailo Drahomanov and the Problem of Ukrainian-Jewish Relations // Canadian Slavonic Papers. — 1969. — Vol. XI. — N 2. — P. 182–198 (див. далі український переклад цієї статті).

119

Див.: Goldelman Solomon I. Jewish National Autonomy in Ukraine, 1917–1920. — Chicago, 1968.

120

Ідеї та мотиви, які спонукали цих людей, задокументовані у їхніх писаннях. Див.: Марголин Арнольд. Украина и политика Антанты: Записки еврея и гражданина. Берлин, 1921; ejusd. From a Political Diary: Russia, the Ukraine, and America, 1905–1945. New York, 1946; Гольдельман Соломон. Листи жидівського соціал-демократа про Україну: Матеріали до історії українсько-жидівських відносин за революції. — Відень, 1921.

121

Єреміїв Михайло. Полковник Євген Коновалець на тлі української визвольної боротьби // Євген Коновалець та його доба / Вид. Ю. Бойко. — Мюнхен, 1974. — С. 151.

122

Гідне уваги, що Третій Універсал українського революційного парляменту, Центральної Ради, який проголосив створення Української Народный Республіки (20 листопада 1917) та Четвертий Універсал, що деклярував державну самостійність України та її повне відокремлення від Росії (22 січня 1918), оминали будь-які посилання на історичні права та базувалися виключно на принципі демократичного самовизначення. Оскільки президентом Ради та співавтором цих документів був сеньйор українських істориків Михайло Грушевський, це пропущення не було випадковим. Воно віддзеркалювало одну з суттєвих прикмет ідеології новітнього українського національного руху.

123

Паралельну ситуацію знаходимо й при переході від першої до другої епохи української історії. Хоч Козацька держава не була прямим продовженням Київської держави, але вона не була позбавлена й пов’язань з своєю попередницею. Українська (“руська”, згідно з номенклятурою того часу) шляхта, міщанство й духовенство, що серед них традиції Київської Руси залишилися живі навіть під польським пануванням, забезпечили козацьке військове товариство релігійно-політичною програмою, а подекуди й провідним персоналом, що піднесло протипольське повстання 1648 року до рівня національно-визвольної війни. З цього погляду українське козацтво радикально відрізнялося від подібних до нього спільнот окраїнного населення Росії, донських та яїцьких (уральських) козаків. Вершком українського козацького історичного легітимізму був Гадяцький договір 1658 року, що ним відновлювалося Велике Князівство Руське, як автономна держава у складі тріялістичної польсько-литовсько-української федерації.

124

Див. Jan Kucharzewski, Od białego caratu do czerwonego (Варшава, 1923–35); Franco Venturi, Roots of Revolution (New York, A. Knopf, 1960). Італійський оригінал книги Вентурі появився 1952 року під заголовком Il Populismo Russo.

125

Євген Чикаленко, Спогади (1861–1907) (Нью-Йорк, 1955), стор. 337.

126

Брак місця не дає можливости підкріпити ці твердження відповідними посиланнями. Нехай вистачать два короткі приклади: спогади Володимира Дебагорія-Мокрієвича та перша частина спогадів Івана Петрункевича; перші дають картину революційного народництва, а другі — земського лібералізму на Україні 1870-их рр. Обидва діячі були українцями з походження, але вважали себе за приналежних до російської нації й писали по-російськи. Не зважаючи на це, вони були зовсім свідомі того, що народ, серед якого їм доводилося працювати, багатьма істотними рисами відрізняється від великоросів і до нього треба підходити інакшим способом. Ці мемуари без сумніву надихані специфічно українською атмосферою.

127

Тільки в деяких відсталих областях, як Карпатська Україна (Підкарпатська Русь), кристалізація модерної національної свідомости затягнулася аж до 1930-их років.

128

Однак треба зазначити, що кожний великий міжнародний конфлікт, що в нього була втягнена Російська імперія, — війна 1812 року, кримська, балканська й японська війни, — мав виразний відгомін на Україні. Кожного разу виникали рухи, які прагнули до того, щоб використати труднощі Росії для поліпшення становища України.

129

Д-р Роман Роздольський висловив авторові наступне зауваження до цього місця статті: “Це твердження [про неіснуваннл земельної “общини” на Україні], щоправда, дуже старе, — його можна було зустріти вже в літературі народовецького табору 60-их років минулого століття, — але тим не менше воно фальшиве. Найкращим доказом цього є описана мною подільсько-покутська “община” 18–19 століття, а далі — українське “часткове володіння землею в попередніх століттях”. (Лист Р. Роздольського до І. Лисяка-Рудницького від 17 вересня 1966). Див. Roman Rosdolsky, Die ostgalizische Dorfgemeinschaft und ihre Auflösung, “Vierteljahrschrift für Sozial und Wirtschaftsgeschichte”, 41 Band, Heft 2 (Wiesbaden, 1954), 97–145.

130

Один з ранніх українських марксистів, Юліян Бачинський, в есеї “Україна irredenta” (1895) розвинув тезу, що промисловість Конгресової Польщі працює для російського ринку, від якого вона залежна, тоді як індустрія України й Центральної Росії є радше природними суперниками. З цього він виводив прогнозу, що відокремлення України від Росії правдоподібніше, ніж Польщі. Ця помилкова прогноза свідчить, яке хитке чисто економічне тлумачення історичних подій, і власне за це критикували Бачинського його визначні сучасники — М. Драгоманов та І. Франко. Проте факти, що на них вказував Бачинський, повчальні.

131

Треба пригадати, що Прага і Рига ще довго в 19 столітті зберігали переважно німецький характер.

132

Професор Олександер Оглоблин, що читав статтю в манускрипті, висловив авторові наступні завваги до цього місця: “Кілька слів про істориків-економістів 1920-их років, отже і pro domo sua. М. Яворський не був істориком-економістом і не працював над цими проблемами. Він просто користувався вже готовими концепціями, нерідко навіть не посилаючися на їх авторів. Властиво самостійне наукове значення мають лише його праці з історії революційного руху другої половини 19 століття. (Маю на увазі II том його “Нарисів з історії революційної боротьби на Україні”). М. Волобуєв не був істориком-економістом і взагалі дослідником: це економіет-публіцист. До речі, його відома стаття — це продукт колективного авторства (партійна опозиція на чолі з Шумським). Ви не зовсім точно характеризуєте мою концепцію. Я якраз заперечував (і тепер заперечую), що Україна була “колонією Росії”. Я тільки доводив, (і тепер тої думки), що Росія провадила колоніяльну політику на Україні, зокрема в царині економічній. Інша справа, що термін “колоніялізм”, може, не цілком відповідний для Східньої Європи. Але це суті не зміняє. Слабченко дивився на це трохи інакше: він вважав Україну “колонією sui generis” (його власні слова). По суті однак він не заперечував моєї концепції”. (Лист О. Оглоблина від 13 січня