Читати книгу - "Iсторичнi есе. Том 1"

1963). Цінне тут визнання проф. Оглоблина в малій відповідності поняття “колоніялізм” для Східньої Європи. Ідеться не прослова, але про точне схоплення історичних явищ. З легкої руки марксистів завівся звичай кожну форму національного поневолення називати колоніялізмом. На мою думку, таке утотожнення неправильне. Термін колоніялізм треба застосовувати тільки в тих випадках, коли держава-метрополія, експлуатуючи завойовану країну у своїх інтересах, не прагне до національної асиміляції населення останньої.

133

Найбільшою кривдою, що її царська Росія заподіяла українському народові в царині соціяльно-економічної політики, було заведення кріпаччини в 1783 році. Як довго козацька старшина ще виявляла нахил до політичного сепаратизму, тактика царизму полягала в тому, щоб удавати з себе “захисника” простолюддя проти місцевої провідної верстви. Згодом, коли загроза сепаратизму зменшилася, пожертвувано інтересами селянства, щоб цією ціною примирити українське шляхетство з утратою політичної автономії країни. Кріпацьку неволю на російський кшталт заведено на Україні власне в той час, коли ця система вже починала відмирати в інших частинах Східньої Європи й коли навіть у Галичині вона зазнавала обмежень через законодавство “просвічених монархів” — Марії Терезії і Иосифа II.

134

Див. есей Костомарова, “Две русские народности”, вперше надрукований у журналі Основа (Петербург), 1861, ч. 3.

135

М. Драгоманов, Вибрані твори. I, (Прага, 1937), стор. 70. Цитата взята з “Автобіографії”, написаної в 1883 році, вперше надрукованої 1896 року.

136

Вячеслав Липинський, Листи до братів-хліборобів (Відень, 1926), стор. XXV.

137

М. В. Нечкина, ред., Очерки истории исторической науки в СССР, II (Москва, 1960), стор. 307.

138

Фундатори Харківського університету належали до кола, що перебувало під впливом ідей та особистого прикладу філософа й духовного реформатора Григорія Сковороди (1722–94).

139

Як повчальний контраст, можна тут згадати історію Фінляндії. Вищі кляси в Фінляндії були шведські. Але вони не пробували повернути країну, в ім’я “історичних прав”, назад під владу Швеції. Вони радше об’єднали свої сили з тубільною фінською більшістю, для спільної оборони вольностей рідного краю. Ця співпраця виявилася надзвичайно доброчинною як для Фінляндії, так для Швеції, а також для самої шведської меншости в Фінляндії.

140

Як приклад можна згадати тезу польсько-українського політичного письменника Ф. Духінського, що згідно з ним росіян не можна вважати за справді слов’янський народ; вони за своїм походженням угро-фіни, що зазнали мовної славізації. Висновок з того: етнічні різниці між росіянами й українцями глибші, ніж на це вказувала б близька спорідненість цих двох східнослов’янських мов. Це вчення, — без уваги на те, як оцінювати його наукову стійкість, — користувалося помітною популярністю в українських колах.

141

Троє людей заслуговують на згадку в цьому контексті: Володимир Антонович (1834–1908), історик та археолог, основоположник “київської історичної школи”, провідник таємної організації “Громада” та цілого українського руху в Росії під час найтяжчого періоду реакції 1880–90-их років; Вячеслав Липинський (1882–1931), заслужений історик, політичний мислитель та консервативний політик; митрополит Андрей Шептицький (1865–44), голова Греко-Католицької церкви в Галичині протягом сорок чотирьох років та найвидатніший український церковний діяч цього століття.

142

Stanislav Smolka, Les Ruthènes et les problèmes religieux du monde russien (Bern, 1917), стор. 225 i 228.

143

На Правобережній Україні російський уряд ліквідував уніятську церкву в 1839 році. Царська Росія повсякчасно складала докази непримиренної ворожости супроти українського католицизму східнього обряду, і цю настанову перебрала від неї у спадщину також Росія радянська.

144

У белетристичних творах з життя англіканського духовного середовища, наприклад, у “Вейкфільдському парохові” Олівера Гольдсміта, зустрічаємо атмосферу, що разюче схожа на ту, яка панувала колись у патріярхальних домах галицького попівства. Проте існувала й одна важлива різниця: духовники Англіканської церкви були соціяльними союзниками англійської аристократії, тоді як духовники Греко-Католицької церкви перебували в гострій опозиції до польської аристократії в Галичині.

145

Коронний край, “Королівство Галичини й Льодомерії”, включав, поруч з територією староруського Галицького князівства (що від нього взята була його назва), також етнічно польські обшири на захід від ріки Сяну. В українській, східній частині Галичини існувала, як на Правобережжі, соціяльно упривілейована польська меншість, складена з земельних власників та міського населення. В цілій провінції чисельна сила польського й українського елементу була приблизно рівна, але аристократичний характер австрійської конституції та політика Відня сприяли полякам. Від 1848 року до останніх днів монархії українці змагалися за поділ провінції на етнічних основах, але їх зусилля залишилися безуспішні.

146

Повий виборчий закон до галицького сойму ухвалено на початку 1914 року, але вибух війни перешкодив тому, щоб він набрав чинности. Українці дістали близько 30 відсотків місць у соймі та мали бути допущені до співучасти в автономній крайовій адміністрації. Це ще не досягало того, чого українці домагалися як належного їм, згідно з їхньою чисельністю. Проте польська монополія на владу, нарешті, була проломана.

147

Автор намагався зробити це у своїй статті “The Intellectual Origins of Modem Ukraine”, Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the U.S., Vol. VI (1958), No. 3–4. Див. український переклад цієї статті далі.

148

Русофільський напрям виник у 1860-их роках як реакція проти гегемонії, що її поляки в той час здобули у провінції. Він годувався консервативними настроями деяких галицьких кіл, які добачали особливу цінність у тих рисах культурної традиції, що спільні для всіх східних слов’ян: церковнослов’янська літургічна мова та церковний обряд, кирилиця, юліянський календар, врешті, старовинне ім’я “Русь”, що його легко можна було утотожнити з новітньою Росією.

149

J. G. Kohl, Russia: St. Petersburg, Moscow, Kharkoff, Riga, Odessa, the German Provinces of the Baltic, the Steppes, the Crimea, and the Interior of the Empire. (London, 1844), стор. 527–29.

150

Дмитро Дорошенко, Український рух 1890-их рр. в освітленні австрійського консула в Києві. Праці Українського Наукового Інституту, т. 48 (Варшава, 1938), стор. 63–65.

151

С. Н. Щеголев, Украинское движение как современный этап южнорусского