Читати книгу - "Антологія української готичної прози. Том 2"

На другий день я став наче не той. Та й день трапився гарний, святочний. «Хто вчора вмер, нині кається!» – жартували стрільці. А мені здавалось, що все до мене наче всміхається: і небо, і сонце. Навіть касарні виглядали менше похмуро. Того дня я мусів бути дуже добрий для своїх підвладних, бо й вони до мене всі наче всміхались, якось охоче виконували мої накази так, що навіть сотенний похвалив мою чоту. А все ж я з тугою ждав, коли скінчиться муштра. Ждав вечора… Як тільки зайшла сотня до касарень, я, не чекаючи на вечерю, зібрався до виходу. Товаришеві поручив, щоб заступив мене, як будуть стрільцям роздавати каву, а сам пішов, – ні, не пішов, а полинув…

Вона ждала на мене. Стіл був прибраний, шумів самовар.

Як давні знайомі, щирі приятелі, розмовляли ми зі собою про свої родини, родинні села, про своє дотеперішнє життя. Тільки про почування ми не згадували ні словечком. Не треба було. Про них говорили наші погляди. І знову поклик з касарні пригадав, що час нам розставатись. Хоч я мав право вернутися аж у десятій годині, та заки одягнувся, попрощався… проходило якої пів години.

І знову на прощання – дружній стиск руки, поцілунок у руку і: «До завтра!»

Три чи чотири дні тяглися такі відвідини. Дівчата-шинкарки покмітили, що їх льокаторка «має австріяка». Від них довідались про це мої товариші, які часом заходили до шинку. Брались «натягати» мене, але мені було це байдуже! Я мав весну в душі, нікому тоді лиха не бажав, увесь світ рад був обняти.

Ранком п’ятого дня ми не вийшли на муштру. Казали нам пакувати свої речі, а в годину пізніше ми вийшли на подвіря у повному виряді. Тут, уставлені лавами, ждали ми яку годину. «Що сталось? Чого ми ждемо? Чому в повній зброї казали нам вийти?» – такі питання без відповіді кружляли між вояками, що тратили терпець від довгого вичікування.

Мене томила інша думка. Як вирватись, щоб попрощатися з Анною?… Я знав, що від’їдемо, бо бачив, як перед нами вимаширував один відділ зі старшиною. З кожної сотні приділено до того відділу одного підстаршину та десятьох вояків. Я зачув, як курінний комендант казав старшині, що має на стації перебрати ешелон і приготовити розташування куреня в ньому. Ми виїздили. Куди? Бог вість!

Нарешті й ми рушили. Дудоніла замерзла земля під ударами закованих черевиків тисячі людей, важко дзвеніли колеса бойового обозу. І так ми минули село. Перед мостом якась зупинка, стоїмо… Нараз кличуть мене до сотенного команданта. Голошусь у нього, а він каже мені:

– Наш рахунковий ще дуже недосвідчений чоловік. Боюсь, чи не забув він чого там у канцелярії, а сам я не мав часу перевірити. Піди та перевір! Здоженеш нас на двірці. Ми виїдемо аж коло полудня.

Який же я був вдячний йому за цей приказ! Як я летів скоро до касарні! Правда, сотенний не помилився. На вікні нашої давньої канцелярії стояла одна течка з рахунками. Я чимскоріше вхопив її та побіг до шинку.

Анна не знала ще нічого про наш відхід, бачила, що ми маширували, але гадала, що то тільки вправи. Застукавши до дверей, я почув нерішучий голос:

– Увійдіть!

Вона дуже здивувалась, побачивши мене в повнім бойовім виряді. Була ще в ранньому халаті і капцях на босих ногах, але не звертала на це уваги, тільки любо всміхнулась і простягла, як звичайно, мені обі руки.

– Анно, – я промовив з жалем, – ми відходимо. Я заскочив на хвилину попрощатися з вами. Тому даруйте, що так зрана і не в пору прийшов.

– Ви завше в пору, не потребуєте оправдуватись. Але чи справді відходите? Скільки ще маєте часу?

– Чверть години.

– Так хоч на ту хвилинку розгостіться. Може, вже не так скоро побачимось…

Я скинув шолом і шапку, відложив кріс. Тоді взяв її за руки та, дивлячись в очі, спитав:

– Чи вірите, що хоч не скоро, а все ж побачимось? Чи я зможу шукати зустрічі з вами?

– Очевидно, що вірю! – сказала спокійно та ніжно. – Ви ж любите мене, Андрійку (перший раз назвала мене по імені), і ви знаєте, що я…

– Що ви?

– І я вас люблю…

Перший поцілунок злучив наші уста та перервав дальшу розмову…

Чи ви знаєте, що таке перший поцілунок з коханою дівчиною тоді, як обоє молоді, ще дуже молоді! Тоді, як серед зими весна в їх серцях! Скільки в ньому ніжности! Скільки якогось надземного, величного чуття! Ех-ех! Та що про це говорити! Пощо згадувати?…

На прощання я повісив на її шиї срібний медалик, що його дістав від сестри, йдучи на війну. Хай він, мовляв, замість мене тулиться до твого серця. В мене на пальці заяснів її перстень.

Ми обіцяли писати одне одному якнайчастіше. Ще один поцілунок, ще одне дружнє стиснення рук… і я пішов здоганяти свою сотню.

Що вам ще оповісти про це?… Ми писали до себе часто. Її листи були для мене єдиною потіхою серед воєнних трудів.

Нашу дивізію перенесли небавком до Румунії, потім на італійський фронт. Переїжджаючи туди, я чув якийсь дивний неспокій. На мої два останні листи я не мав від Анни ніякої відповіді. Що могло статись? Я знав, був того певний, що вона була мені вірна. Але чому не пише?… Відповідь на це питання я дістав уже на італійському фронті. Писала одна з жидівочок-шинкарок, що в них мешкала Анна.

Два п’яні підстаршини посварились у шинку та почали стріляти. Одна куля перебила двері, що напроти них сиділа Анна, і влучила їй у живіт. Не було рятунку. Третього дня Анна вмерла. Перед смертю наказувала, щоб не посміли зняти з неї медалика, з яким не розлучалася, та щоб повідомили мене про її смерть.

Ось така була моя перша зустріч з дівчиною на війні. Тепер кілька слів про другу зустріч.

Десята італійська офензива над Ізонцом була на нашому відтинку дуже кривава. Був це вже не ряд боїв, а радше безупинна різня, ятки з людським м’ясом. Людина почувалась там серед експльозій гранат і мін такою маленькою, такою бідною, що заєць, оточений і цькований псами міг би бути добрим його образом.

В таких випадках має людина, очевидно, одну тільки думку, як зберегти єдину любов: любов життя. Серед того затиралися в пам’яті образи всіх дорогих осіб, наче їх ніколи на світі не було. Всі думки були зосереджені в