Читати книгу - "Антологія української готичної прози. Том 2"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
«А, до чорта! – закляв я під носом. – Ніде й місця вільного»… І хотів уже вертатися до касарні, коли чомусь таки вступив до найближчої «каварні». Досить велика кімната була заповнена підстаршинами німцями, які голосно розмовляли між собою і зачіпалися до здорової, гарної білявки. Я козирнув присутнім і пішов відразу у кімнату ліворуч.
Кімната була досить маленька і майже порожня, освітлена олійною лямпою. На середині стояв стіл, застелений якоюсь капою, у печі весело гудів огонь. За столом сиділа якась постать, звернена плечима до дверей. По чорнім кучерявім волоссі, дбайливо причесанім, я пізнав жінку. Вона шила і стиха поспівувала без слів.
Випростувавшись, я сказав:
– Здраствуйтє!
Чому я заговорив по-московськи, сам не знаю, була це, мабуть, психічна реакція проти німців, яких було скрізь повно. Та саме цей привіт зробив добре вражіння на незнайомій. Вона скоро встала з крісла і веселим голосом відповіла:
– Здраствуйтє, здраствуйтє!
Я помітив, що вона вимовляла властиво: «здраствуйчє», себто по-білоруськи. Але її радість змінилась нараз у здивування, як побачила мій однострій. Не бачила ще австрійських вояків і не могла збагнути, хто я такий, але не менше здивувався я сам.
«Мрія чи дійсність?» – майнуло мені в голові. Переді мною стояла дівчина вище середнього росту, гарна, як Мадонна пензля Мурілльйо. Її личко мало в собі щось екзотичного, це був якийсь нетутешній тип, краса її була така небуденна, що в першій хвилині я не міг собі зясувати, що розбуджує моє захоплення.
Вона опанувала себе скоріше. Мабуть, помітила, яке вражіння викликала її краса, і почувалась, як володарка.
– Ви русскій? – спитала.
– Ні, я українець з австрійської армії, – відповів я якомога спокійніше і назвав своє імя.
Розмова йшла по-московськи. Вона відважно поступила крок вперед і, простягаючи руку, сказала:
– А я Анна Сітняківська. Сідайте, будь ласка. Отже, ви не германець і не русскій?
– Ні, я українець.
– Себто, як кажуть русскіє, ви хахол?
– Еге ж, хахол, як кажете. А ви ж русская?
– Бачите, це трудно сказати, що я таке. Я розмовляю білоруською. У школі говорила по-великоруськи. А з національности я й сама не знаю, хто я. Мій батько з білорусів, а мати циганка. Я тепер властиво білоруска.
Говорила легко, спокійно, з маленькою домішкою веселости в голосі. По висловах знати було, що це інтелігентна, освічена особа, яка рада, що зустріла інтелігента.
Я став аналізувати її красу. Вона мала в собі справді дещо з циганки. Чорне, як крук, з природи кучеряве волосся, дуже делікатний овал лиця, добре розвинене підборіддя (ознака рішучости), під луками брів – темно-сині очі, майже чорні, затінені довгими віями.
«Це вже по батькові, – подумав я, ці сині очі… гм… і ніс правильний, і уста прекрасні… досить вузькі, певно, трішки злісниця… а все ж чудова, прекрасна…»
Вона помітила, що я її обсервую. Її смагляве личко вкрилось легеньким рум’янцем. Не належала до несміливих, видержала відважно мій погляд. Мабуть, помітила мій подив і моє захоплення її красою. Легко і привітно кивнула головою, наче хотіла сказати, що приймає мій підданчий поклін.
Я почував, що конче треба виправдати свою візиту, але вона перебила живо. Вона ж розуміє, як мені прикро в касарні, як остогидло військо та військові розмови. Це не її власна кімната, господарі тільки її знайомі, вони захистили її на цей тяжкий час, бо їй нікуди їхати. Батьківський дім знищений, мати померла, а батька інтернували москалі. Він почувався білорусом, і тому був «неблагонадьожним». Тепер вона живе у домі тих жидів, що колись були шинкарями у її селі коло Мінська, та дожидає, коли війна скінчиться, аж батько з заслання вернеться, дім відбудує. Почувся смуток в її голосі, коли так оповідала про своє життя, але сильна її вдача не піддавалась.
– Ну, та я це плету вам усячину, а ви, певно, напились би чаю. П’єте чай чи каву? – заговорила весело, наче проганяючи попередні думки.
– Але ж не трудіться! Я зайшов просто тому, що забаглось побачити когось з мирного населення, побалакати з ним…
Вона перервала мені:
– Будете моїм гостем! – а те «моїм» сказала з притиском так, що відразу роззброїла мене. – П’єте чай? Гарно! – говорила скоро, не ждучи на мою відповідь. – Я, бачите, не вмію пити кави так, як германці. Здається, биття серця від того дістала б.
Принесла на таці дві склянки чаю та бублички. Застелила стіл обрусом, і ми, попиваючи чай, далі розмовляли. Вона перед війною скінчила шосту клясу гімназії у Вильні, а я був по матурі. Я мусів розказати їй все про свою родину, про відносини в нас, про наші національні змагання.
Україна не була для неї незнаним краєм. Як білоруська патріотка, вона знала про Срезневського, білоруса, що вніс свою пайку для української культури.
– Чи ж не дивне воно, що ми обоє москалів не любимо, а між собою говоримо по-московськи? – сказала вона нараз. – Знаєте, говорім між собою у своїх рідних мовах. Ми, певно, порозуміємось, тим більше, що вам і так трудно говорити по-московськи.
Я згодився. Вона говорила по-білоруськи, я по-українськи, і ми розуміли одне одного знаменито. В неясних місцях серце було нам за перекладача.
Серед розмови ми й незчулись, як прийшла девята година. У касарнях затрубіли на «спочинь», я зірвався.
– Невже це вже дев’ята? От і засидівся!
– Шкода, що мусите відходити, – сказала так просто, щиро.
– Зате, як дозволите, я прийду завтра по службі.
– Ні, не дозволю, а вимагаю слова, що прийдете! Слово?
– Приказ! Слово, – сказав я радісно, але попрощатись не було так легко, як здавалось. Щось наче держало мене в тій кімнатці. Я помалу застібував ґудзики плаща, приперізував пояс з багнетом, не спускаючи при цьому очей з Анни. Ох, як хотілось узяти в обійми ту дівчину! Вона, здається, відчула мої думки. Але ми не сказали ні слова.
Сумежна кімната, перед хвилиною наповнена німецькими підстаршинами та жовнірами, опустіла. Шинкарки вештались, збирали посуд, дзвеніли склянками. Гомонів веселий сміх і дотепи шинкарок. Я склонив голову перед Анною, не знаючи, як саме її прощати. Вона сама вибавила мене із клопоту, подаючи мені обі руки нараз, одну з них я поцілував.
– До завтра, жду! – сказала мені, і я вийшов.
Жидівочки здивовано поглядали на мене, коли я переходив через шинок. Мабуть, не знали, що я
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Антологія української готичної прози. Том 2», після закриття браузера.