Читати книгу - "Людина без властивостей. Том III"

 — Ет! — кинув він якомога загальніше й зневажливіше і випадково мало не влучив у саме яблучко. — Я мав на увазі той дух, який тепер у нас панує і змушує молодих людей потерпати, що їх вважатимуть дурнями, ба навіть неуками, якщо вони не поділятимуть усіх сучасних забобонів. Хіба я знаю, які гасла у вас у голові?! Дати волю пристрастям! Утвердитися в житті! Культурний розвиток особистости! Свобода думки й мистецтва! У кожному разі — будь-що, тільки не вимоги простої і вічної моралі!

Оце вдале посилення «дурнями, ба навіть неуками» втішило Лінднера своєю витонченістю й повернуло йому бойовий дух.

 — Вас, певно, дивує те, — провадив він далі, — що в розмові з вами я надаю великого значення науці, навіть не знаючи, скільки років їй присвятили ви.

 — Ніскільки! — урвала його Аґата. — Я — жінка темна! Вона на цьому аж наголосила й від такого свого, можливо, удаваного зухвальства дістала, схоже, задоволення.

 — Але ж це — ваше середовище! — з притиском уточнив Лінднер. — І нехай це буде свобода звичаїв чи то свобода науки — в тому й у тому виявляється те саме: звільнений від моралі дух!

Аґаті й ці слова видалися непоказними тінями, які падали немовби від чогось темнішого, що було десь неподалік. Вона не мала наміру приховувати свого розчарування, однак продемонструвала його зі сміхом і ущипливо нагадала Лінднерові:

 — Щойно ви порадили мені не думати про себе, а самі тільки про мене й говорите.

Лінднер сказав іще раз:

 — Ви боїтеся видатися собі несучасною!

В Аґатиних очах промайнуло роздратування.

 — Ваші слова так не пасують до мене, що я просто не знаю, що й сказати!

 — А я вам кажу: «За вас дорого заплачено, не йдіть у рабство до людей!»

Його інтонація, чужа всьому його образу, як важка квітка — хисткій стеблині, розвеселила Аґату. Настійливо, майже різко вона спитала:

 — То що ж мені робити? Я чекаю від вас якоїсь певної відповіді.

Лінднер проковтнув клубок у горлі й аж потемнів від поважности.

 — Робіть те, в чому полягає ваш обов’язок!

 — Я не знаю, в чому полягає мій обов’язок!

 — Тоді пошукайте собі обов’язків!

 — Але ж я не знаю, що таке обов’язки! Лінднер похмуро всміхнувся.

 — Ось вам і свобода особистости! — вигукнув він. — Не свобода, а лише її видимість! Ви ж бо по собі бачите: коли людина вільна, вона нещасна! Коли людина вільна, вона — привид! — додав він, ще трохи підвищивши від збентеження голос. Потому знову стишив його й переконано завершив: — Обов’язок — це те, що піднесло людство над його власними слабкостями завдяки справжньому самопізнанню. Обов’язок — це та сама істина, яку всі великі особистості або визнавали або на яку вони пророчо вказували. Обов’язок — це плід багатовікового досвіду й результат прозорливости обдарованих. Але обов’язок — це й те, що в потаємних глибинах душі виразно відчуває й найпростіша людина, якщо тільки вона живе праведно!

 — Це була пісня у тремтливому сяйві свічок, — похвально констатувала Аґата.

Лінднер також відчував, що «проспівав» фальшиво, і йому було прикро. Він мав би сказати що-небудь інше, але йому забракло духу усвідомити, в чому полягав відступ від справжнього голосу власного серця. Він дозволив собі лише подумати, що це юне створіння, мабуть, глибоко розчарувалось у своєму чоловікові, коли вже так зухвало, з таким запалом лютує на себе й хоч і заслуговує глибокого осуду, а проте гідне чоловіка сильнішого; та водночас у нього склалося враження, що вслід за цією думкою зрине ще одна, куди небезпечніша.

А тим часом Аґата повільно, однак вельми рішуче похитала головою і з тією мимовільною впевненістю, з якою одна схвильована людина дає другій звабити себе на те, що доводить сумнівну ситуацію до цілковитого краху, провадила далі:

 — Але ж ми ведемо мову про моє розлучення! І чому ви сьогодні вже не згадуєте про Бога? Чому не скажете мені просто: «Бог велить, щоб ви зосталися з професором Гаґауером!»? Я ж бо навіть не уявляю собі, що він може таке звеліти!

Лінднер роздратовано стенув своїми високими плечима; коли він зводив їх, то й сам, здавалося, просто-таки здіймався вгору.

 — Я ніколи з вами про це не розмовляв, просто ви самі робили такі спроби! — різко запротестував він. — А щодо решти, то не думайте тільки, що Господа Бога цікавлять невеличкі егоїстичні чвари в наших почуттях! На це є його закон, якому ми повинні підкорятися! Чи вам здається, що в цьому мало героїчного, тому що нині людина в усьому хоче мати «особисте»? У такому разі всім вашим претензіям я протиставляю героїзм вищий — героїзм героїчної покірности!

Кожне його слово промовляло значно більше, ніж мав право дозволити собі мирянин, навіть лише в думках; у відповідь на таку грубу наругу Аґаті, якщо вона не хотіла встати й завершити цей візит, знов лишалося тільки раз у раз усміхатись, і вона робила це так природно й упевнено, що Лінднера це чимдалі дужче збивало з пантелику й дратувало. Він відчував, як думки його тривожно бурхають, щораз розпалюючи хміль, що позбавляв його розважливости й послаблював волю зламати опір непокірного розуму і, можливо, врятувати душу, що оце перед ним опинилася.

 — Обов’язок наш нестерпний! — вигукнув він. — Обов’язок наш може виявитись огидним і мерзенним! Тільки не думайте собі, нібито я хочу бути адвокатом у вашого чоловіка й стою на його боці через те, що в мене така натура. Але ви повинні коритися закону, бо лише він ґарантує нам тривалу злагоду й захищає нас від нас самих!

Аґата засміялася з нього; вона збагнула, яку зброю обіцяють їй наслідки її розлучення, й крутнула ножа в рані.

 — У всьому цьому я мало що тямлю, — промовила вона. — Але ви дозволите, я відверто поділюся з вами одним враженням? Коли ви гніваєтесь, то стаєте якимсь трохи двозначним!

 — Ох, та облиште ви! — відмахнувся Лінднер. Він аж відсахнувся, маючи тільки одне бажання: в жодному разі більш такого не допускати. Потому, переходячи до захисту, підвищив голос і звернувся із заклинаннями до гріховного