Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. У затінку дівчат- квіток"

моїх вражень, вражень чисто зовнішніх, від кожної зустрічі з моїми приятельками стосувалася не лише їхньої подоби, — адже я, як відомо, був особливо чуйний до їхніх голосів, що хвилювали мене, мабуть, ще дужче (голос наділений не лише особливими, змисловими гранями, він ще й частина нездоланної безодні, яка робить такими запаморочливими безнадійні поцілунки), до звуку їхніх голосів, подібних до своєрідного звуку якогось маленького інструмента, в який кожна дівчина вкладала всю себе і який мала тільки вона. Проведена в одному з цих голосів якоюсь модуляцією борозенка, забута мною, вражала мене своєю глибиною, коли я про неї згадував. Отож-бо, поправки, які я з кожною новою зустріччю мусив уносити, аби скласти собі якнайточніше уявлення, — це були поправки ладнача, учителя співу, мальовника.

Що ж до гармонійної єдности, де віднедавна, завдяки тому, що кожна дівчина чинила опір перевазі інших, зливалися хвилі почуттів, здійняті в мені цими дівчатами, то єдність була порушена на користь Альбертини одного дня, коли ми гуляли в мотузочка. Це було в ліску, вирослому на бескетті. Стоячи між двома панянками, які не належали до ватаги і яких ватага привела сюди, щоб сьогодні нас було більше, я заздро дивився на Альбертининого сусіду, молодика, і казав собі, що, аби я стояв там, де він, я міг би торкатися руки моєї подруги протягом тих нежданих хвилин, які, може, не повторяться і які могли б завести мене дуже далеко. Навіть сам собою, незалежно від наслідків, які він, безперечно, спричинив би, доторк до Альбертининої руки був для мене щастям. Не те щоб я не бачив рук гарніших, ніж у Альбертини. Навіть у гурті її приятельок руки Андре, щупляві й набагато делікатніші, жили ніби своїм особливим життям, таким скірним цій дівчині й водночас самостійним, часто-густо вони витягалися перед нею, різко розчепірюючи пальці, наче ледачі, мрійні породисті хорти, отож-бо недарма Ельстір намалював кілька етюдів її рук. На одному з них, де Андре гріла руки при вогні, освітлення надавало їм золотавої прозірчастости осіннього листя. А Альбертинині руки, повніші, ніж у Андре, на мить піддавалися, але потім знову пручалися руці, яка їх стискала, і від цього виникало зовсім інше відчуття. У Альбертининому потиску було щось від змислових пестощів, ніби суголосних лілувато-рожевому кольору її шкіри. Потиск допомагав вам проникнути в цю дівчину, у глиб її почуттів, подібно до дзвінкого її сміху, нескромного, як вуркотання або як деякі скрики. Вона належала до жінок, чиї руки ми потискуємо з утіхою і з удячністю цивілізації за те, що вона зробила з shake-hand[191] узаконений акт вітання між хлопцями та дівчатами. Якби звичай замінив рукостискання іншим рухом, я б цілі дні дивився на неприступні Альбертинині руки з таким самим палким бажанням доторкнутися до них, як бажання відчути смак її щічок. Але в насолоді довго тримати її руку в своїй, — якби я був її сусідою у грі в мотузочок, — я вгадував не лише саму насолоду. Скільки освідчень, скільки слів, не сказаних через мою несміливість, міг би я довірити деяким потискам руки! А як би легко було їй потиском у відповідь переконати мене в тім, що я щасливо з нею люблюся! Адже це вже спільництво, адже це вже початок розкошів! Моє кохання могло просунутися далі за кілька хвиль, проведених поряд із нею, ніж за весь час нашого знайомства. Я відчував, що наша гра небавом' урветься, що вона от-от завершиться, адже довго гуляти в неї ми не будемо, а коли настане їй кінець, то буде пізно, і мені не стоялося на місці. Я зумисне не намагався утримати в своїх руках кільце, став у коло і вдав, ніби не бачу, як воно рухається, хоча насправді пильнував його, поки воно опинилося в руці Альбертининого сусіди, і дівчина зашарілася, звеселена грою, й щосили зареготала. «А ми й справді в дивовижному лісі», — сказала мені Андре, показуючи на навколишні дерева; причому її усмішка призначалася мені одному і була сповнена зневаги до решти учасників гри, ніби лише ми з нею були такі кебетливі, що могли по-спільницькому коментувати гру поетичними заувагами. У своїй делікатності вона дійшла до того, що, правда, без особливого бажання, прокурникала: «Гуляв у лісі якось тхір, гуляв у лісі тхір», — нагадуючи цим людей, які неодмінно влаштовують у Тріаноні забаву в стилі Людовіка XVI або вважають за особливо дотепне заспівати пісеньку, приурочену до таких оказій. Якби я мав час подумати, то, мабуть, зажурився б, бо така імпровізація була б мені неприємна. Але мої думки витали деінде. Ті, хто грав, дивувалися, чому я такий незграба — як це я досі не зумів схопити кільця? А я дивився на Альбертину, таку гарну, таку до всього байдужу, таку веселу; вона не передбачала, що стане моєю сусідкою, тільки-но я нарешті схоплю кільце завдяки маневру, про який вона не здогадувалася і який, коли б вона дізналася про нього, обурив би її. У запалі гри довге волосся Альбертинине розповилося і, спадаючи кучериками їй на щічки, темним своїм обрамленням ще більше підкреслювало їхню рожевість. «У вас коси, як у Лаури Діанті, Елеонори Ґвієнської, а також її правнучки, вельми укоханої Шатобріаном. Вам би личило, якби волосся у вас завжди ледь-ледь спадало», — шепнув я Альбертині на вухо, щоб наблизитися до неї. Нараз кільце перейшло до її сусіди. Я кинувся, рвучким рухом розтис йому кулаки, вихопив кільце, і тоді він став на моє місце в середині кола, а я зайняв його місце поряд з Альбертиною. Ще кілька хвилин тому я заздрив молодикові, дивлячись, як його руки ковзають по мотузочку і весь час стикаються з Альбертининими руками. Тепер настала моя черга, але я надто ніяковів, щоб шукати доторку, з хвилювання не смакував ним і лише чув, як тьохкає і як щемить у мене серце. На мить Альбертина похилилася до мене своїм повним і рум'яним личком, даючи наздогад, що кільце в неї, аби одурити «тхора», не дати йому поглянути в той бік, де кільце було насправді. Я зразу збагнув, що значущі Альбертинині погляди — викрут, а все ж мене схвилював, майнувши в її очах, образ, який вона створила лише в інтересах гри, — образ якоїсь тайни, змови, якої насправді у нас із нею не було, але яку я вже тепер вважав за можливу і яка була б мені дуже приємна. Врадуваний цією думкою, я нараз відчув, що Альбертинина