Читати книгу - "Володар Перснів. Частина третя. Повернення короля, Джон Рональд Руел Толкін"

гобіти зазвичай іменували назвами квітів чи коштовностей. А хлопчикам узагалі давали імена, які не мали жодного значення в буденній мові: зрештою, такі імена мали і деякі жінки. Приклади цих імен — Більбо, Бунґо, Поло, Лото, Танта та ін. Між ними та відомими нам або ж поширеними у нас іменами може бути неуникна, проте випадкова подібність: як-от Ото, Ніна, Дроґо, Дора, Кора та ін. Ці імена збережено, хоча й українізовано їх зі змінами закінчень, бо в гобітських іменах закінчення а вважалося чоловічим, а о та е — жіночими.

У декотрих давніх родинах, особливо блідошкірів за походженням, як-от Туки та Виприни, було заведено давати дітям пишнозвучні імена. Тому що більшість із них узяті, здається, з тих легенд про минулі часи, які стосувались і людей, і гобітів, і чимало з цих імен, хоча й були беззмістовними для самих гобітів, дуже нагадували імена людей із Долини Андуїну, чи Долу, чи Марки, то перекладач перетворив їх на ті старовинні ймення, надавши їм франкського чи ґотського звучання — адже в такій формі ми досі вживаємо їх або натрапляємо на них в історичній літературі. У такий спосіб було зроблено спробу зберегти часто дуже кумедну невідповідність між іменами та прізвищами, яку й самі гобіти прекрасно усвідомлювали. Імена «класичного» походження перекладач використовував рідко, бо найближчим еквівалентом латини та греки для ширської говірки були ельфійські мови, а їх гобіти зрідка використовували для називання. Адже мало хто з них узагалі знав «мови королів», як вони їх називали.

Та імена цапокрайців відрізнялися від решти власних назв Ширу. Мешканці Мокви та їхні земляки обабіч Брендівинної були, як уже зазначалося, з багатьох поглядів дуже особливими. Без сумніву, саме з колишньої мови південних стурів перейшла до них у спадок більшість цих дуже дивних назв. Їх зазвичай залишено без змін, бо, хоча вони тепер здаються нам незвичними, й у ті дні вони були незвичними теж. Їх передано так, що за стилем — принаймні так може здатися — вони віддалено нагадують кельтські.

Тому що вцілілі пережитки давньої мови стурів і брійців чимось нагадували кельтські елементи в англійській культурі, перекладач подеколи імітував це. Відтак Брі, Архет і Хет-ліс створено за взірцем британського називання, і цей вибір ґрунтувався на сенсі слів: брі — «пагорб», хет — «ліс». Але з імен лишень одне змінено відповідно до цього принципу. Ім’я Меріадок обрано навмисне, щоби допасувати його до пестливого ймення цього персонажа — «Мері», тобто «радісний, веселий» вестронською, хоча насправді воно мало би бути «Калі» — скороченням цапокрайського імені Калімак, значення якого тепер годі з’ясувати.

У своїх перетвореннях перекладач не використовував імен гебрейського походження чи подібних до них. Жоден елемент гобітських назв не зіставний із цим елементом знайомих нам імен. Короткі ймення, як-от Сем, Том, Тім, Мет, були поширеними скороченнями суто гобітських імен на кшталт Томба, Тольма, Мата й інших. А от Сема та його батька Гема насправді звали Бан і Ран. Повні ж варіанти їхніх імен звучали ось як: Баназгр і Рануґад — первісно то були прізвиська, які означали «недоумкуватий, простакуватий» і «домар»; але, попри те, що ці слова вийшли зі щоденного вжитку, вони збереглися як традиційні ймення в деяких родинах. Тому тут і є спроба зберегти цю їхню властивість, вживаючи імена Семвайз і Гемфаст — осучаснені версії давніх імен Samwís і Hámfcest, які мають практично те саме значення.

Зайшовши аж так далеко в намаганнях осучаснити і зробити зрозумілими мову й імена гобітів, перекладач збагнув, що не може на цьому спинитися. Йому здалося, що людські мови, споріднені з вестроном, варто передавати наближеними до українських відповідниками. Відтак роганську мову було уподібнено до призабутої нами давньої говірки, бо вона була споріднена й із спільною мовою (віддалено), й із колишньою мовою північних гобітів (дуже близько), її можна порівняти з архаїчним вестроном. У кількох місцях «Червоної книги» зазначено, що коли гобіти чули роганську говірку, то вловлювали багато знайомих слів і відчували, що мова ця наближена до їхньої власної, тож було би нерозважно надавати задокументованим іменам і словам рогіримів цілком інакшого звучання.

У декількох випадках перекладач осучаснив форму та написання роганських топонімів, як-от Смурне Капище, Сніготоки; проте, наслідуючи гобітів, не робив цього за певною системою. Гобіти ж змінювали ці назви, якщо відчували в їхніх складниках подібність до відомих їм слів чи якщо ці назви нагадували топоніми Ширу; та багато чого вони залишали незмінним, як залишено й тут, як-от Едорас — «двори». Керуючись цією спонукою, перекладач осучаснив також і кілька власних імен, як-от Тіньогрив і Змієязикий[91].

Таке уподібнення дало змогу вигідно показати особливі локальні гобітські слова північного походження, їм надано такої форми, якої могли би набути й давні слова, якби вони дійшли до наших днів. Зокрема, слово метом мало би викликати в пам’яті давнє mathm, а гобітське слово kast («метати, кидати»), отже, демонструвати спорідненість із суто рогіримським відповідником kastu. Подібно smial (чи smile) — «нора» — є спорідненою формою для слів, похідних від smygel і добре унаочнює стосунок гобітського tran («критися») до рогіримського trahan («криївка»). Імена Смеаґол і Деаґол постали таким самим робом і є відповідниками імен Трагальд («той, що закопується, заривається») та Нагальд («потайний»), на які натрапляємо в північних говірках.

Ще північнішу мову Долу в цій книзі представлено лише іменами ґномів, котрі походили з того краю, а отже, послуговувалися мовою тамтешніх людей, прибираючи собі «зовнішні» імена тією мовою. Можна помітити, що в цій книзі, як і в «Гобіті», вживано форму ґноми, хоча словники кажуть нам, що правильно це слово пишеться гноми. Та ми вже не говоримо про ґномів так само часто, як говоримо про людей, а людські спогади виявилися не достатньо чіпкими для того, щоби втримати окреме слово для позначення раси, яку нині згадують хіба що в народних казках, де збереглася бодай тінь правди, чи щонайбільше в позбавлених будь-якого сенсу оповідках, де цих істот перетворено на об’єкт для насмішок. Однак у Третю Епоху де-не-де все ще можна було догледіти спалахи їхніх давніх характеру та сили, пригаслі хіба зовсім трохи; адже це — нащадки науґримів Прадавніх Часів, у чиїх серцях досі палає віковічний вогонь Ауле Коваля, жевріє попіл тривалого протиборства з ельфами та в чиїх руках досі живе неперевершене вміння працювати з каменем.

Щоби наголосити на цьому, перекладач і наважився вживати форму гноми, а ще, мабуть, аби хоч трохи відмежувати їх од безглуздих казочок пізніших