Читати книгу - "Замогильні записки"

Хіба Генріх винен у чиїй-небудь смерті? невже ви наважитеся сказати, що на його руках – кров його народу? Якби цю дитину-сироту виховали на батьківщині в любові до конституційного правління, якби вона засвоїла ідеї нашої освіченої доби, вона могла б стати тим самим королем, який гідний Франції майбутнього. Вам треба було б ставити на голосування вашу декларацію лише після того, як на ній присягнув би опікун юного монарха; принц, досягнувши повноліття, повторив би цю клятву. Поки нами правив би пан герцог Орлеанський, регент, людина, яка близько знає народ і розуміє, що сьогодні монархія може бути заснована тільки на загальній згоді і розумі. У цьому рішенні, продиктованому природним ходом речей, я бачу засіб примирити всі партії і, можливо, оберегти Францію від тієї смути, яка завжди настає за насильницькими змінами державного устрою.

Хіба підлягає сумніву, що, ставши дорослою, ця дитина забуде самі імена тих наставників, які пестували її в дитинстві, а тривале виховання в народному дусі і страшний досвід двох ночей, що позбавили престолу двох королів, прожене з її розуму старовинні забобони, – данина високому походженню?

Якщо династія, чиї інтереси я відстоюю, переможе, я, як уже не раз бувало, знову впаду в неласку; не сентиментальна відданість, не старече розчулення – почуття, які споконвіку охоплювали французів над колискою кожного з королів, од Генріха IV до Генріха нинішнього, – керують мною. Я не хочу здобути ні славу героя роману, ні лицаря, ні мученика; я не вірю в божественне походження королівської влади; але я вірю в могутність революцій і фактів. Я навіть не беру за свідка Хартію; я дивлюся вище; я запозичую свої ідеї з філософії тієї епохи, на яку припадає фінал мого життя: я пропоную в королі герцога Бордоського просто тому, що це найкращий вихід з усіх можливих.

Я знаю, що ті, хто ратують за вигнання цієї дитини, хочуть утвердити суверенітет народу: старовинна дурість, яка доводить, що в політичному відношенні наші старі демократи недалеко відійшли від ветеранів роялізму. Абсолютного суверенітету не існує; свобода – породження не політичного права, як думали в XVIII сторіччі, але права природного і можлива за будь-якої форми правління; монархія буває вільнішою, причому вільнішою в багато разів, ніж республіка; втім, тепер не час і не місце вдаватися до політичної філософії.

Я обмежуся лише одним зауваженням: мало не щоразу, коли народу давалася можливість розпоряджатися престолонаступництвом, він розпоряджався і своєю свободою; зауважу також, що, як показує досвід, спадкова монархія, устрій, на перший погляд, безглуздий, краща, ніж монархія виборна. Причини такого становища настільки очевидні, що мені немає потреби перелічувати їх. Сьогодні ви обираєте собі короля: хто завадить вам завтра замінити його іншим? Закон, відповідаєте ви. Закон? але ж його створюєте ви самі!

Ви можете підійти до справи ще простіше і сказати: ми більше не хочемо бачити на французькому престолі короля із старшої парості Бурбонів. Але чому ж ви більше цього не хочете? – Тому, що ми перемогли, ми відстояли священну і справедливу справу; ми подвійно законні господарі своїх завоювань.

Чудово: ви проголошуєте суверенітет сили. Тоді бережіть цю силу якомога старанніше, бо, якщо через кілька місяців ви втратите її, вам ні на кого буде нарікати. Така людська природа! Найосвіченіші і найсправедливіші голови не завжди витримують випробування успіхом. Вони, ці голови, першими протиставили насильству законність; вони віддали служінню їй усі свої таланти, і ось, у той самий час, коли хвалена сила найогиднішими зловживаннями, а потім своєю поразкою підтвердила їхню правоту, переможці заволодівають тією самою зброєю, яку тільки що зламали! Грізні уламки не дадуть користі, але подряпають руки.

Я веду бій на території супротивника; я не став розбивати табір у минулому, під старим прапором тих, кого вже немає на світі, прапором, овіяним славою, але мляво повислим уздовж древка, бо нікому вдихнути в нього життя. Коли б я навіть потривожив прах усіх тридцяти п’яти Капетів, ніхто не став би мене слухати. Нині ніхто вже не поклоняється імені; монархія перестала бути релігією: тепер це форма правління, поки вигідніша, ніж будь-яка інша, тому що вона найкраще примиряє порядок зі свободою.

Нікчемна Кассандра, досить я вже докучав королю і вітчизні застереженнями, яких ніхто не слухав; нині мені залишається лише сісти серед уламків багато разів передбаченої мною аварії корабля. Я визнаю за всевладним нещастям будь-які права, окрім права звільнити мене від даної мною присяги. Крім того, мені треба дотримуватися цілості мого існування: після всього, що я зробив, сказав і написав на підтримку Бурбонів, я був би мерзенним нікчемою, якби відрікся від них тепер, коли вони втретє, і востаннє, вирушають у вигнання.

Хай бояться за себе ті великодушні роялісти, хто жодного разу не пожертвували трону ні статками, ні посадою, ті поборники престолу і вівтаря, хто колись називав мене ренегатом, відступником і революціонером. Благочестиві писаки, ренегат кидає вам виклик! Промовте разом з ним хоч два слова, хоч єдине слівце на захист нещасного монарха, який обсипав вас благодіяннями і якого ви знищили! Натхненники державних переворотів, провісники конституційної влади, де ви? Ви ховаєтеся в тому багні, звідки хоробро піднімали голову, коли треба було обмовити справжніх слуг короля; ваше нинішнє мовчання варте ваших минулих промов. Нічого дивного, що тепер, коли, наслухавшись розповідей про майбутні подвиги цих сміливців, простолюд вилами вигнав з Франції нащадків Генріха IV, новоявлені герої трусяться від страху, прикрившись триколірною кокардою. Благородні кольори, в які вони виряджаються, врятують їм життя, але не приховають їх боягузтва.

До того ж, кажучи щиро, як і личить говорити з цієї трибуни, я зовсім не вважаю, що здійснюю подвиг. У наш час за переконання вже не доводиться платити життям; інакше промова моя була б устократ різкішою. Найнадійніший щит – груди людини, яка не боїться битися з ворогом відкрито. Ні, панове, нам нічого боятися ні народу, чий розум дорівнює відвазі, ані великодушної молоді – предмета мого захоплення й нескінченного співчуття, – молоді, якій я бажаю, як і всій моїй країні, зберегти честь, славу і свободу.

Я найменше прагну посіяти у Франції насіння розбрату і тому постарався зберегти неупередженість. Якби я був переконаний, що, дозволивши сироті животіти в щасливій невідомості, ми даруємо спокій тридцяти трьом мільйонам чоловік, я визнав би злочином відмовити добі в тому, що їй необхідне: але я в цьому не переконаний. Якби в мене було право розпоряджатися короною, я охоче