Читати книгу - "У пошуках проклятої королеви, Ляна Аракелян"

– Погода – повна срака, – сплюнув під ноги один.

– Давай скоріше обійдемо цю смердючу стіну і підемо спати. А то промокнемо до нитки. А я тільки вичухався, ачхи! – поскаржився другий.

– Будь здоровий! – побажав третій.

– Сам не здохни! – голосно висякався другий.

– Далася їм ця дівка, – голос першого звучав роздратовано, – поставили чотирьох біля входу. Куди вона звідси втече?

– А вона магічка? – запитав другий.

– Та в неї якась дурнувата побутова магія, – відмахнувся перший.

– То може вона цілителька, а? Ти б Хропуне, сходив до неї, підлікувала б тебе.

– Та якби в неї ікла не стирчали, я б підлікувався, – реготнув другий. І всі троє заіржали. А ми затамували подих. Я озирнулася на Ойхільда – він ледве стримувався, щоб не зробити з групи купу гною.

– Навіщо було у кайданки брати, не зрозумію. Не бойова магічка, не войовниця, навіть не віщунка, на який хвіст вона тут потрібна? – дивувався перший. – Господар зовсім збожеволів.

– Так поруч, у першій камері, татусь її! Ти його ікла бачив? Такий якщо зубами в глотку вчепиться, розірве і не закашляється! – третій, сам не відаючи того, розбовкав усе, що нам необхідно.

Стражники рушили далі, а ми зупинилися. Потягнуло вологою. Налетів різкий порив вітру. Знову загримів грім.

– Руточко! – до нас на всіх крилах поспішав фамільяр. – Там, там... Значить так, на стіні по троє вартових з кожного боку. Усередині не знаю скільки, але я тут з деким домовився... Щоправда, плату просять не зовсім звичайну.

– Яку? – насторожилася я.

– Хочуть підвал або темне горище...

– Шафране, ти що, з упирями знюхався? – це перше, що спало мені на думку.

– Не зовсім, – знітився клоп. – З їхніми, скажімо так, дуже далекими родичами – кажанами.

Я реготнула і подивилася на Альга, той знизав плечима.

– Наскільки я пам’ятаю, горища в замку завжди пустували. Нехай обирають будь-яке.

– Туру-ту-ту! – видав переможний клич фамільяр і полетів.

Ми підійшли до замку. Внизу було чутно плескіт води. Так і є, рів. І, судячи з ширини, він ще й глибокий.

– Туди краще не падати, – попередив Альгін. – Там живуть водяні змії. Варто зайцю впасти в нього, його миттєво розірвуть на шматки.

– Але змії не їдять зайців! – заперечив Лікраніель.

– Повір, ті, що тут, не тільки зайців їдять. За словами батька, їх зачаровував один із найкращих магів. Не здивуюся, якщо це справа рук Шрама.

Оце так справи. Якщо Шрам справді зачарував цих тварюк, то нічого доброго від них не варто чекати.

– І як нам перейти на інший бік? Адже міст охороняється. Щит відсутності ось-ось ляпнеться, – Богріс із похмурим виглядом розглядав рів. – Поки що ним краще не користуватися, – застеріг він. – Потрібно поберегти магію для замку.

– А кажанчики навіщо? Дочекаємося Шафрана, нехай він із ними відверне увагу вартових. Вночі в далеку ціль із лука не так вже й просто влучити. Не думаю, що батько найняв Дітей Сутінок. Якби це було так, то нас засікли б ще тоді, коли ми вивалилися на галявину.

– Ми поки що під щитом відсутності, – нагадав Лік. – Якщо нас і засікли, то вже втратили.

Почувся шерех та виск, який із кожною миттю посилювався. Блискавка освітила зграю кажанів, що мчала у наш бік. Рані кивнув, і ми рушили до мосту. Щит відсутності зник.

– Гей, хто там?! – пролунало зі стіни.

– Що сталося? – запитав другий голос у першого.

Як на зло кресонула блискавка і нас стало видно як на долоні. Але цього вистачило, щоб Скріраніель зняв одного зі стражників стрілою. Той схопився за горло і, розмахуючи руками, як курка крилами, повалився на бік і злетів зі стіни. Він звалився прямісінько в рів. Почувся сплеск води й сичання. Те, що я побачила, мало було схоже на звичайну змію або вужа. Ця тварюка завтовшки з двадцятирічне дерево потягла жертву на дно. Лише кінчик хвоста показався над водою і одразу зник. Я жахнулася і від побаченого гада, і від усвідомлення глибини рову – як така потвора там могла поміститися?

Кажани зграєю кинулися на вартових. Вони били їх пазуристими крилами, впивалися гострими кігтями в обличчя. Стражники з криками розбігалися, кинувши зброю.

– За мною, – скомандував Альг, і ми, немов швидкі стріли, перетнули міст і рушили вздовж порослої мохом і диким колючим плющем стіни. Плащі раз у раз чіплялися за колючки, але ми йшли, не звертаючи на такі дрібниці уваги, припавши до стіни. Знову блискавка, люто прогримів грім і небо прорвало. Немов Ірдонга вирішив влаштувати генеральне прибирання і залив усе навколо водою.

– Сюди! – розсунув лозу дикого винограду Альгін. – Швидше!

Ми крок-у-крок пірнули в отвір, що утворився. Це був широкий, але невисокий тунель. Майже всі, крім мене, пригнулися. Найгірше було Ойхільду: від тісноти, здавалося, він застряг у тунелі. Хлопці зробили ланцюжок магічних вогнів. Це мені добре, а вони чола розіб’ють.