Читати книгу - "Колонія. Історія Ріки, Lexa T Kuro "

— Так нам кажуть, — відказав Ред, повертаючи мене до нашої розмови, та втомлено стенув плечима, його дії були дуже повільні, мне дуже це насторожувало. — Але я не впевнений в цьому на 100 відсотків. За стіни виходять тільки військові. Ну й ті, хто шукає «райської оази» серед пустелі. Якось чув про те, що десь ще залишився зелений світ. Дикий, прекрасний. Але якщо хтось і знайшов його, то навряд чи повернувся би звідти, щоб розповісти про це.

Стенула плечима та тяжко зітхнула:

—  Люди люблять вигадувати. Це дає їм надію. Все логічно.

— Так, ти маєш рацію. Але коли надії немає, то що залишається? — він посміхнувся лише куточками губ.

— То що там з війною? — повернула я тему у інше русло.

— Розповім те, що знаю... — Ред скосив очі на себе в дзеркалі. Що він там побачив — не знаю, але раптом дуже швидко, ніби боявся запізнитися, монотонним голосом замурмотів: — Пустельна війна розпочалася ще до нашого народження, в часи, коли світ вже був зруйнований катастрофою, що перетворила колись квітучі землі на безплідні пустелі, а Е-вірус прогресував… і, на жаль, війна продовжується й до цього дня... — замовк та перевів втомлений погляд на мене.

Мої губи склалися у кружечок і видали лише протяжне «О-о-о». Блідий хлопець втомлено всміхнувся, в його очах промайнув ніжний теплий вогник. Я принишкла, дихаючи глибоко й повільно, дослухаючись, до свого серцебиття.

«Чому нам про це не розповідають? Війна має вплив на всіх… Ми не зможемо уникнути її наслідків і, можливо, станемо її частиною, коли нас заберуть звідси… Але чому нам про це не розповідають? Чому?»

Ред важко проковтнув та продовжив більш повільно, наче збираючись з останніми силами:

— Як ти знаєш, люди, що вижили, об'єдналися в Спільноту, намагаючись відновити порядок і зберегти залишки цивілізації. Але не всі погоджувалися з їхніми методами. По чуткам, все почалося з повстання ізгоїв, які відмовилися підкорятися правилам Спільноти. Вони назвали себе «Вогняними Ящерами», ну і яких Спільнота пізніше охрестила — «Пустельними Щурами», — розповідав далі Ред, і в його голосі нарешті з'явились підсилені емоційні нотки. — Ці люди вірили, що лише через хаос і руйнування можна досягти справжньої свободи. Їхні лідери, як я зрозумів, — колишні вчені та військові, використовували залишки старих технологій для створення зброї й техніки, здатної знищувати цілі поселення.

Слова Реда вібрували в повітрі, наче ноти мелодії, яку я завжди прагнула розгадати. Його голос, глибокий, хоч і втомлений, створював відчуття, ніби я нарешті перегортаю сторінки книги, які досі були мені недосяжні. Він розкривав таємниці, що відкривали нові світи, і я поглинала кожне слово, немов жадібно вдихаючи аромат давно забутого квітника. Його очі, глибокі як безодня, відбивали відблиски від мого власного пошуку правди. І в цьому моменті, у цій кімнаті, я відчувала, що моє минуле і майбутнє зливаються в одне, намагаючись розгадати загадки цього світу.

Ред розповідав далі про той день, коли війна вибухнула з усією своєю жорстокістю. Його голос дрижав, немов він сам переживав ту страшну мить. «Вогняні Ящери», ніби відкривши портал з пекла, вторглися в один з найбільших опорних пунктів Спільноти, знищивши його дощенту. Вони руйнували все на своєму шляху, знищуючи будь-яку надію на мир. Це стало початком тривалої і кривавої війни, яка розтягнулася на десятиліття.

Коли хлопець замовк, і я думала, що це вже кінець його розповіді, але, зробивши глибокий вдих, він мовив:

— Спільнота, намагаючись захистити свої території, почала використовувати всі доступні ресурси для боротьби з повстанцями. Вони створили спеціальні загони, навчені виживати в умовах пустелі, і почали масові репресії проти всіх, хто підозрювався у співпраці з «Вогняними Ящерами». Здебільше це мешканці Нетрища, про яких я тобі вже розповідав, — Ред пильно вдивлявся мені у вічі, ніби шукаючи там порятунку та розуміння. Я лише кивнула головою, бо слова застрягли у горлі, а серце билося в якомусь новому нерівному прискореному ритмі.

Я намагалася зрозуміти, що відчуваю, слухаючи Реда, і коли він дивився ось так мені в очі, сповнений надії та відчаю? Що відчуваю, знаючи, що сама — частина цього світу і цього великого конфлікту?

— Війна перетворилася на нескінченний цикл насильства й помсти, — похмуро підсумував Ред. — Пустеля стала ареною для безжальних битв, де кожен день приносить нові жертви. Люди в Місті втратили надію на мир і почали звикати до життя в постійному страху й небезпеці, — він замовк, закривши очі, явно остаточно виснажений цією розмовою, і цього разу я зрозуміла, що Ред розповів все, що знав й додати йому більше нічого.

Моя втома вже теж безжально давала знати про себе: ноги та руки тремтіли, тіло нещадно боліло, а перед очима все пливло. Обличчя Реда здавалось майже нереальним — контури рис втратили чіткість, а відблиски світла на волоссі створювали враження, що він розчиняється... Його губи, які висохлі від спраги, залишалися нерухомими. Але раптом він відкрив очі — в його погляді було щось, що я не могла визначити — сум, відчай, або може навіть дивний спокій. Цієї митті, коли навколо нас було тихо як у вусі, я відчула, що ми з Редом зв'язані чимось більшим — не лише виживанням, але й спільним болем, який переплітає наші долі.

— Реде, відповіси ще на одне питання, яке не дає мені спокою? Будь ласка…

Блідий хлопець ледь помітно мовчки кивнув.

— Щодо Тренера Сінга... Ви з ним знайомі, чи не так? —  промовила якомога обережно, намагаючись зберегти спокій.

— Тренер Сінг... — Ред глибоко зітхнув, його погляд зупинився на мені, наче він вагався, чи розкривати мені таємницю. — Ґабриель Сінг був деякий час охоронцем мого батька, — його погляд відійшов в невизначеність, ніби він силкувався пригадати минуле. — Все, що я знаю про цього велетня — те, що він дуже крутий, в будь-якій бійці йому немає рівних. Він пару-трійку разів дійсно рятував моєму батькові життя.