Читати книгу - "Сповідь"

Я хотів покинути Ермітаж і повинен був це зробити. Але говорять, що мені слід залишатися тут до весни. Коли мої друзі цього хочуть, я залишуся до весни, якщо ви згодні».

Написавши й відправивши цього листа, я почав думати тільки про те, щоб заспокоїтися в Ермітажі, піклуючись про своє здоров’я, намагаючись набратися сил і вжити заходів, щоб поїхати звідси навесні без галасу і без очевидного розриву. Але, як читач зараз побачить, це не входило до планів пана Ґрімма і пані д’Епіне.

Через кілька днів Дідро нарешті ощасливив мене своїм візитом, стільки разів обіцяним і досі не зробленим. Він прийшов дуже на часі: адже він був моїм найдавнішим другом, а тепер – майже єдиним, хто в мене ще залишився. Можна уявити собі, з якою радістю я побачив його за таких обставин. Серце моє було переповнене, я вилив його перед ним. Я відкрив йому очі на багато фактів, які від нього приховували, перекручували або на які тільки натякали. Я розповів йому все, що сталося, що мав право розповісти. Я не намагався приховати від нього те, що він дуже добре знав і сам, що кохання, таке ж нещасне, як і нерозважливе, стало причиною моєї загибелі, але я не признався, що це було відомо пані д’Удето, чи принаймні що я звірився їй. Я розповів йому про негідні витівки пані д’Епіне, яка прагнула заволодіти цілком невинними листами її невістки до мене. Мені хотілося, щоб він дізнався про ці подробиці з уст тих самих осіб, яких вона намагалася підкуповувати. Тереза розповіла все, як було, але чи міг я припустити, що, коли черга дійшла до її матері, та заявить, що вона нічого про це не знає! Такі були її слова, і вона ніколи від них не відмовлялася. Чотири дні тому вона мені сама повторила всю розповідь, і ось у присутності мого друга говорить мені в очі, що це брехня. Такий вчинок здався мені вирішальним, я усвідомив нарешті, як було необачно з мого боку так довго тримати цю жінку біля себе. Я не вибухнув на її адресу докорами, я ледве удостоїв її кількох презирливих слів. Я розумів свої зобов’язання перед її дочкою, непохитна прямота якої так разюче відрізнялася від негідної підлості її матері. Але з цієї хвилини я ухвалив тверде рішення розлучитися з цією старою і чекав лише нагоди його здійснити.

Нагода трапилася раніше, ніж я сподівався. 10 грудня я отримав від пані д’Епіне відповідь на свій попередній лист. Ось його зміст:

«Женева, 1 грудня 1757 р.

Протягом кількох років я всіляко виявляла вам знаки уваги і дружби, і тепер мені залишається тільки шкодувати про вас. Ви дуже нещасні. Хотілося б, щоб ваша совість була так само спокійна, як моя. Це, можливо, буде необхідно для спокою вашого життя. Оскільки ви хотіли поїхати з Ермітажу і повинні були це зробити, мене дивує, як ваші друзі могли зупинити вас. Що стосується мене, я не раджуся з друзями про те, що велить мені мій обов’язок, а про ваш мені більше нічого вам сказати».

Така несподівана, з такою різкістю висловлена відставка не залишала мені ні хвилини для вагань. Треба було збиратися негайно, незалежно від погоди, стану мого здоров’я, навіть якщо мені доведеться ночувати в лісі на снігу, яким уже вкрилася тоді земля, і хоч би що говорила і робила пані д’Удето. Я дуже хотів догодити їй у всьому, проте не доходячи до низькості.

Ще ніколи в житті не опинявся я в такій жахливій скруті. Але рішення було ухвалено. Я присягнувся, що за будь-яких обставин через тиждень виїду з Ермітажу. Я почав виносити речі, сповнений рішучості покинути їх хоч у вільному полі, аби тільки за тиждень віддати ключі від будинку. Мені особливо хотілося, щоб усе було скінчено раніше, ніж напишуть про це до Женеви і отримають відповідь. Ніколи ще я не почував у собі такої мужності, всі мої сили повернулися до мене. Почуття честі й обурення повернули мені їх, чого пані д’Епіне, безперечно, не чекала. На допомогу мені прийшов щасливий випадок. Пан Мата, податковий збирач принца Конде, почув про моє скрутне становище. Він запропонував мені оселитися в будиночку в його саду на Мон-Луї, в Монморансі. Я з вдячністю поквапився прийняти його пропозицію. Ми швидко домовилися про ціну, я розпорядився прикупити деякі меблі до тих, що вже були у нас із Терезою. З великими труднощами і за чималі гроші моє добро було перевезено. Незважаючи на мороз і сніг, ми переселилися за два дні, і 15 грудня я віддав ключі від Ермітажу, сплативши за утримання садівника, але не маючи можливості сплатити за житло.

Що стосується пані Ле Вассер, то я оголосив їй, що нам треба розлучитися. Її дочка намагалася мене вмовити, але я залишився непохитний. Я відправив її до Парижа з поштовою каретою, з усіма її пожитками і меблями, які були спільні у неї з дочкою. Я дав їй трохи грошей і зобов’язався сплачувати за її житло у її дітей чи в іншому місці, піклуватися про її життя, наскільки це буде для мене можливо, і ніколи не залишати її без шматка хліба, поки він буде у мене самого. Нарешті, на другий день після мого приїзду на Мон-Луї, я написав пані д’Епіне лист такого змісту:

«Монморансі, 17 грудня 1757 р.

Нічого не може бути простіше і невідкладніше, добродійко, як виїхати з вашого будинку, якщо вам невгодно, щоб я там залишався. Оскільки ви не згодні на те, щоб я прожив в Ермітажі до весни, я виїхав звідти 15 грудня. Мені було призначено долею як оселитися в ньому, так і покинути його мимоволі. Дякую вам за час, проведений там з вашого бажання, і дякував би ще більше, якби він обійшовся мені не так дорого. Ви маєте рацію, вважаючи мене нещасним; ніхто не знає краще за вас, як це правильно. Якщо вважати нещастям помилку у виборі своїх друзів, то ще жорстокіше нещастя – прокинутися від такої солодкої омани».

Ось правдива розповідь про моє перебування в Ермітажі і про причини, що змусили мене виїхати звідти. Я не міг його скоротити; важливо було викласти