Читати книгу - "Сповідь"

Я був здивований, приголомшений цим листом. Охоплений тривогою, я намагався зрозуміти, що він може означати, – і не знаходив йому розгадки. Замість того щоб просто відповісти на мого листа, він обіцяє мені «поміркувати», наче я запропонував йому розв’язати непросту задачку, чи наче йому було важливо позбавити мене будь-якої можливості дізнатися його думку аж до тієї хвилини, коли він сам забажає мені її оголосити! Що ж означають усі ці обережності, відкладання, таємничість? Хіба так відповідають на довіру? Хіба такі прямодушність і добросовісність? Я марно намагався знайти пристойне пояснення такому вчинку, я не знаходив його. Хоч якими були б його наміри, якщо вони були спрямовані проти мене, йому неважко було досягти мети, а я нічим не міг йому перешкодити. Приголублений у будинку принца, прийнятий у світі, задаючи тон у нашому товаристві, де він був оракулом, він міг, з властивою йому спритністю, легко пускатися на будь-які інтриги, а мені, самотньому в своєму Ермітажі, далеко від усіх, без підтримки, без зв’язку з будь-ким, нічого не залишалося, як тільки сумирно чекати. Я обмежився тим, що написав пані д’Епіне найчемнішого листа з висловленнями співчуття з приводу хвороби її сина, але уникнув пастки і не запропонував їй себе в супутники.

Після нескінченного очікування в жорстокій невідомості, в якій тримала мене ця жорстока людина, я нарешті дізнався днів через вісім-десять, що пані д’Епіне поїхала, і одержав од Ґрімма другий лист. Він складався тільки з семи чи восьми рядків, але я їх навіть не дочитав… Це був розрив, але оголений у таких у висловах, продиктувати які могла тільки пекельна злість. Він так намагався образити мене якомога болючіше, що всі ці вислови ненависті були просто дурними. Він забороняв мені з’являтися в його присутності, немов забороняв в’їзд до своєї держави. Якби цей лист я міг прочитати холоднокровно, він змусив би мене розсміятися. Не зробивши з нього копії і навіть не дочитавши до кінця, я зараз же відіслав його назад Ґрімму, додавши записку такого змісту:

«Я довго не піддавався вмотивованому недовір’ю, але нарешті розгадав вас, хоч і надто пізно.

Отже, це лист, над яким ви зволили поміркувати на дозвіллі? Повертаю його вам: він не для мене. Мого листа можете показувати кому завгодно і можете відверто ненавидіти мене, це буде з вашого боку однією брехнею менше».

Дозволяючи йому показувати мій попередній лист кому завгодно, я мав на увазі деяку частину його власного листа, з якої можна судити про надзвичайну спритність, з якою він повів цю справу.

Я вже сказав, що для людей непосвячених багато що в моєму листі говорило проти мене. Ґрімм з радістю це помітив, але як скористатися з цієї переваги, не компрометуючи себе? Показавши цей лист, він накликав би докір у зловживанні довірою друга.

Щоб вийти з цього скрутного становища, Ґрімм вирішив порвати зі мною якнайобразливіше і підкреслити в своєму листі, що він робить мені ласку, не показуючи мого. Він був твердо впевнений, що під впливом гніву й обурення я відхилю його вдавану делікатність і дозволю йому показувати мій лист усім: саме цього він і хотів, і все вийшло так, як він підготував. Він розповсюдив мій лист по всьому Парижу зі своїми коментарями, що не мали, проте, такого успіху, як він сподівався. Визнавали, що вирваний ним дозвіл показувати мій лист не звільняв його від осуду за те, що він легко зловив мене на слові, щоб шкодити мені. Всі запитували, які у мене були особисті рахунки з Ґріммом, щоб викликати таку пристрасну ненависть. Нарешті, визнавали, що навіть якби моя провина щодо Ґрімма була така, що він змушений був порвати зі мною, то дружба, навіть згасла, все ж таки має свої права, і йому слід було поважати їх. Але, на жаль, Париж легковажний, скороминущі думки швидко забуваються, відсутнім невдахою нехтують, а удачливий хитрун імпонує своєю присутністю, гра інтриги і злості триває, поновлюється, і незабаром її безнастанна дія стирає з пам’яті все, що їм передувало.

Ось яким чином, після такого довгого обману, ця людина нарешті скинула переді мною свою маску, переконана, що довела справу до такого стану, коли маска їй уже не потрібна. Позбувшись побоювання бути несправедливим до цього негідника, я віддав його власній совісті і більше про нього не думав. Через тиждень після цього листа я отримав від пані д’Епіне відповідь на мій попередній лист, написаний у Женеві. З тону, який вона взяла зі мною вперше в житті, я зрозумів, що вони обидва з Ґріммом, розраховуючи на успіх ужитих ними заходів, діють заразом і, вважаючи мене за людину безповоротно загиблу, нічим не ризикуючи, віддаються задоволенню остаточно знищити мене.

Моє становище справді було жахливим. Я бачив, що від мене відвернулися всі мої друзі, хоча й не знав, як і чому це трапилося. Дідро, який вихвалявся, що він один не покинув мене, і ось уже три місяці обіцяв відвідати мене, не приходив. Тим часом настала зима, а з нею почалися напади моїх звичайних хвороб. Мій організм, хоч і міцний, не міг знести боротьби стількох протилежних пристрастей. Я був такий виснажений, що не мав ані сил, ані мужності нічому протистояти. Якби, всупереч моїм зобов’язанням, всупереч наполегливим доводам Дідро і пані д’Удето, я зважився в цей час покинути Ермітаж, я не знав би, ні куди мені йти, ні як вибратися. Я залишався нерухомим, отупілим, не маючи сил ні думати, ні діяти. На саму думку про те, щоб зробити крок, написати листа, сказати декілька слів, я починав тремтіти. А проте залишити без заперечення лист пані д’Епіне означало визнати, що я заслуговую на таке поводження, яким вона разом з своїм другом мучила мене. Я вирішив висловити їй свої почуття і наміри, жодної хвилини не сумніваючись, що з людяності, з великодушності, з благопристойності, з добрих почуттів, які в ній були разом з поганими, вона поспішить погодитися зі мною. Ось мій лист:

«Ермітаж, 23 листопада 1757 р.

Якби від горя вмирали, то мене вже не було б серед живих. Але врешті-решт я зважився. Наша дружба згасла, добродійко, але, хоча її вже не існує, вона зберігає свої права, і я вмію їх поважати. Я не