Читати книгу - "Титан, Теодор Драйзер"

— Можливо, і так, — погодився Свонсон. — Але питання це має ще один бік, про який ви, мабуть, забуваєте або ж не вважаєте за потрібне брати до уваги. Конституцією штату даровано народу право переглядати видані раніше концесії — в ті терміни і на тих умовах, що зумовлені контрактом. Те, що ви пропонуєте, — це узурпування прав народу. Ви хочете позбавити його можливості вільно, поза всяким контролем і впливом із боку законодавчих органів, переглядати свої взаємини з підприємцями. Змушувати законодавчі органи, шляхом тиску на них або будь-яким іншим шляхом, втручатися в ці стосунки — неправильно та незаконно. Те, чого ви хочете досягти за допомогою вашого законопроекту, слід би було запропонувати народу на наступних виборах, аби виборці могли або погодитися з вашими заходами з доброї волі, або, також добровільно, відхилити їх. Ось як це має бути зроблено. А приходити в законодавчі збори, змушувати одних, купувати голоси інших, а потім чекати, що я поставлю під законопроектом свій підпис, — ні, таке не пройде.

Свонсон не гарячкував, не викривав підступи Ковпервуда. Він промовляв спокійно, твердо, навіть доброзичливо. Дікеншиц провів рукою по широкому лисіючому черепу. Здавалося, він щось обмірковував... імовірно, якийсь новий, ще не використаний аргумент або спосіб впливу.

— Що ж, пане губернатор, — сказав він, — так чи інак, дозвольте мені подякувати вам за те, що ви люб’язно прийняли і вислухали мене. Між іншим, я бачу — у вас тут достатньо місткий сейф. — Дікеншиц підняв із підлоги свою валізу. — Чи не дозволите ви мені залишити цю течку у вас на збереження днів на два? Я їду за місто, а тут є папери, які мені б не хотілося брати з собою. Не відмовте замкнути її в сейф, а я потім пришлю по неї.

— Охоче, — відповів губернатор.

Він узяв течку, поклав її на нижню полицю та замкнув сейф. Обмінявшись дружнім рукостисканням, губернатор і суддя розлучилися. Губернатор повернувся до своїх роздумів, суддя поспішив на потяг.

Наступного ранку губернатор Свонсон знову сидів у себе в кабінеті і знову з тугою думав про те, де йому роздобути сто тисяч доларів, аби виплатити відсотки по заставних і провести ремонт будинку. Словом, покрити витрати з цього нещасливого будинку, що ніяк не виправдовував себе і поглинав усі його прибутки. Раптом двері кабінету розчахнулися, і хлопчик-розсильний подав губернаторові візитівку Френка Алджернона Ковпервуда. Губернатору ще ніколи не доводилося з ним зустрічатися. Відвідувач увійшов — бадьорий, стрімкий, енергійний. Губернатор зауважив, що цей фінансист схожий на новий, щойно віддрукований долар — такий він був блискучий, охайний і свіжий.

— Губернатор Свонсон, якщо не помиляюся?

— Так, сер.

Вони поглянули один на одного допитливо та насторожено.

— Мене звати Ковпервуд. Мені треба сказати вам кілька слів. Багато часу я у вас не заберу. Переливати з пустого в порожнє і заново приводити вже відомі вам аргументи я не стану. Мені досить того, що ви їх знаєте.

— Так, я вчора розмовляв із суддею Дікеншицом.

— Саме так. Тепер, позаяк вам усе вже відомо, дозвольте мені торкнутися ще одного питання. Я знаю, що ви — людина порівняно незаможна й усі ваші кошти вкладені в цей будинок. Знаю також, що ви двічі намагалися зробити позику в розмірі ста тисяч доларів та отримали відмову, бо не могли надати ніякого забезпечення, крім цього самого будинку, який вже і так заставлений і перезаставлений. Вам, вважаю, відомо, що ті особи, котрі діють проти мене, намагаються здолати й вас. З їхньої точки зору, я — негідник, бо я — егоїст і честолюбець, інакше кажучи — черст­вий матеріаліст. Ви — хоча і не негідник, але людина небезпечна, бо ви — ідеаліст. Підпишете цей законопроект або ні, вам все одно не бути більше губернатором штату Іллінойс, якщо людям, котрі борються також і проти мене, вдасться, що цілком імовірно, здобути над вами перемогу.

Темні очі губернатора спалахнули. Він ствердно кивнув.

— Пане губернаторе, я прийшов сюди, щоб прихилити вас, якщо це мені вдасться. Я не поділяю ваших ідеалів. Не вірю, що колись від них може бути якась користь. Імовірно, є ще багато такого, у що ви вірите, а я — ні. А життя, можливо, і зовсім не схоже на те, як ви чи я його розуміємо. Незалежно від цього, ви викликаєте в мене набагато більше симпатії, ніж більшість людей. Я готовий позичити вам сто тисяч доларів, бо знаю, що ви зараз цього потребуєте, або двісті, триста, чотириста тисяч — скільки буде треба. Вам немає потреби повертати мені ці гроші, але, якщо хочете, можете і повернути. Як вам заманеться. У течці, яку суддя Дікеншиц залишив учора у вашому сейфі, лежить триста тисяч доларів готівкою. Дікеншицові забракло духу сказати вам про це. Підпишіть законопроект і дайте мені можливість здолати моїх ворогів, котрі мріють зараз розчавити мене. Далі я буду підтримувати вас усіма наявними в моєму розпорядженні засобами — і грішми, і впливом — у будь-якій політичній кампанії, в якій ви захочете взяти участь, у виборах у сенат штату чи в американський Конґрес.

Очі Ковпервуда дивилися дружньо, привітно, як очі відданого вівчура. Вони світилися розумінням, співчуттям, більше того — в них було філософське усвідомлення недоступного йому душевного світу. Свонсон підвівся.

— Ви що — відкрито заявляєте, що прийшли мене підкупити? Так слід вас розуміти? — спитав він і вже хотів було за звичкою вибухнути пишномовною викривальною тирадою, але раптом відчув, що не може, хоча б на мить, не встати на точку зору Ковпервуда.

Вони йшли різними шляхами, в різних напрямках, але куди приведуть їх ці шляхи?

— Пане Ковпервуд, — продовжував губернатор, і очі його заіскрилися, а гримаса, що з’явилася на обличчі, зробила його схожим на виразні моделі Гойї. — Я мав би обуритися, але не можу. Розумію вашу точку зору. Але, на жаль, ні вам, ні собі допомогти я не в змозі. Мої політичні переконання, мої ідеали змушують мене накласти вето на законопроект. Якщо я пожертвую ними, то буду змушений поставити хрест на своїй громадській діяльності.