Читати книгу - "Практична педагогіка, Ксенія Демиденко"

— Соня, у мене велике свято і я збираюся його класно відзначити! - заявив Вова. Я знала, що він якщо що робить, то дуже якісно, тому до шоу «Я – вільний!» була готова. Але деякі моменти попередити не завадило б:

— Сильно нап'єшся-і можеш мені на очі не траплятися!

— Сильно – це як? - уточнював Вова.

— Сильно - це коли тебе, вірніше твоє несвідоме тіло, потрібно буде транспортувати додому за допомогою третіх осіб, - пояснила якомога доступніше.

— От умієш ти сформулювати, як у підручнику. Ні, щоб по-простому. Тобто я мушу сам прийти додому, ага?

— Ага, - передражнила я.

— Час приходу? – уточнював далі.

— Припускаю, що буде зустріч світанку. Хоча б уранці, - реально висувала вимоги.

— А ти? Ти теж до ранку будеш? - запитував Вова.

— Як тільки втомлюся, так і піду. У тебе є ключі. Захочеш до себе, не проблема, тільки подзвониш, щоб я знала, – нормальні умови.

— Що означає до себе? У такий день до себе? - він багатозначно подивився на мене, чим викликав потужну хвилю бажання. Боже, що цей хлопчик творить?

Оскільки Лєна прийшла на випускний у компанії солідного чоловіка, який, як уже всі знали, був її нареченим, Вова знайшов собі іншу подружку. Або вона знайшла його. Я цього моменту не уловила. Просто в одну прекрасну мить Лілія Валуєва, красуня з 11-А, яка давно й таємно зітхала по Вовці, опинилася біля хлопця дуже близько. Щоб заглушити гидкі ревнощі, я намагалася просто не дивитися в їхній бік.

Якби мене попросили згадати, що я говорила в промові класного керівника, нізащо не згадала б. Натомість вірш у виконанні  Артура Ковальчука, який всім класом складали, я записала в серце золотими літерами. Ще б пак, цей вірш був шикарно оформлений: на темно-синьому полі ватману рядки написані жовтим блиском.

В класі було тихо: ні крику, ні галасу,
Ми думали все, знову нам попаде.
Іноді котилася хвиля цікавого шепоту:
«Ось зараз, зараз вона увійде!»

Нам здавалося, що школа – то каторга,
Ми тікати готові були світ за очі,
Так очікували побачити Термінатора,
А побачили… гарні, добрі, розумні очі.

Вона мовила нам: «Добридень, діти!»
І посмішка засяяла сонцем на її губах,
Їй вдалося прекрасне в нас розбудити,
Ми відкинули з серця  непевність і страх.

Вона відкривала нам край дивовижний,
Усе, що в собі не помітили ми,
В країну до знань, у світ мрії книжний
Пірнули, бо досі були, мов німі.

Її ми любили так ніжно, так  палко,
Що в люті морози буяла весна.
Ми не називали її грубо училкою,
Для нас вона мамою Сонею була.

Коли ми чудили і гучно кричали,
Як мама, ходила понура, смутна,
Її до директора за нас викликали,
Але не тримала образи вона. 

Ми виросли, в школі уже нам затісно,
Вона зрозуміла, що скоро пора
Злітати у небо, тому нас покірно
 Життю все учила невтомно щодня.

Нам сумно лишати свої стіни школи,
Не  певні, куди нас життя заведе,
Так боляче знати, що більше ніколи
До класу вона вже не увійде.

Залишиться в серці лиш образом світлим,
В думках повертатимось в школу щодня,
Як добре, що доля така до нас щедра,
Що класною мамою вона в нас була.

Вчителі та батьки плакали, а я ховалася в букеті троянд, поки мій капосний, але улюблений 11-Б клас співав пісню «Вчителька моя».

Ось вона, та благодатна мить, заради якої варто було мучитися два роки. Ось коли я подумки сперечалася зі своїм батьком щодо професії. Бухгалтер не може отримати від паперів та цифр, з якими він працює, такої теплоти та подяки, такої лавини почуттів, що переповнюють серце й вихлюпують назовні — не плакати просто неможливо.

— Міністерством освіти і науки України атестат про середню освіту з відзнакою та срібна медаль вручається Ковальчуку Артуру Олександровичу, – такими словами відкрилася церемонія вручення випускникам школи атестатів. Мої медалісти Артур, Аліна та Маша красиво піднімалися на прикрашену квітами та гірляндами з повітряних кульок сцену. У переповненій випускниками, вчителями, батьками та родичами випускників актовій залі під грім оплесків та привітні окрики збуджено щасливих одинадцятикласників, їхніх батьків та друзів медалісти отримували свою заслужену нагороду.

На сцені на них чекали для привітання директор, завучі, батьківський комітет і ми з Жанною Григорівною як класні керівники. Медалісти раділи, говорили душевні слова подяки, приймаючи подарунки від батьківського комітету, а я боялася розплакатися, хоча сльози то набігали на очі, то мені якось вдавалося їх загнати назад, але ненадовго.

Потім вручали атестати учням 11-А класу, а далі – моїм «бешникам». За кожного тепер уже колишнього учня раділо моє серце, але коли оголосили: «Титаренко Володимир Павлович», моя душенька благодатно зраділа втричі. А Вова під потужні оплески (нікому так не плескали й не айлюлюкали) артистично піднявся на сцену, отримав від директора атестат, повернувся обличчям до зали, помахав атестатом, а потім підійшов до мене. Вова взяв у свої руки мою і, дивлячись прямо в очі, одними губами сказав: Я тебе люблю!

Я читала безмежне щастя в його чорних очах, оскільки знала, як він чекав на цей день – день закінчення школи, як він втомився чекати цього дня. Тепер ми вже не вчитель та учень. Усе скінчилося. Чи тільки починається? Я намагалася не думати про нас із Вовкою, оскільки це були вечір та ніч мого прощання з класом. Мої діти так намагалися влаштувати мені свято. Чого тільки їм вартувало перетворитися з таких собі монстриків на вдячних люблячих діток. Єдине, що мене пригнічувало, – це усвідомлення того, що завтра їх уже не буде в школі. Я увійду до класу й не побачу їхніх облич. З наступного року вони житимуть у моїй пам'яті. Можливо, хтось колись забіжить у гості, якщо знайде час.

Після офіційної частини перед святковою вечерею та дискотекою я вирушила на пошуки свого відважного, але нещасного героя. Я ж бачила його сльози на очах, коли інших дітей вітали із закінченням школи їхні батьки та родичі. Вовка тепер не мав нікого.