Читати книгу - "Ім’я вітру"

Але я мав дістатися Требона швидко, поки люди ще добре все пам’ятали. Поки допитливі чи забобонні міщани не знищили ті докази, що залишилися. Я не знав, що сподіваюся знайти, але мої знання про чандріян мали збільшитися в будь-якому разі. А якщо мені випадає нагода зробити щось корисне, то мені треба опинитися там якнайшвидше. Сьогодні ж.

Шинкарка була постійно зайнята вранішніми клієнтами, тож мені довелося покласти на шинквас залізний драб ще до того, як вона звернула на мене хоч якусь увагу. Напередодні ввечері я оплатив особисту кімнату, а цього ранку — купання, тож драб становив чималу частку мого земного багатства, і тому я тримав на ньому палець.

— Що будеш? — запитала вона, підійшовши до мене.

— Як далеко звідси до Требона? — спитав я.

— Угору річкою? Пару днів шляху.

— Я не спитав, як довго туди їхати. Мене цікавить, як далеко… — промовив я, зробивши наголос на останньому слові.

— Не треба гороїжитися, — сказала вона, витерши руки об брудний фартух. — Річкою — миль із сорок. Пливти туди можна й більше двох днів, залежно від того, баржею пливти чи великим човном, і від того, яка погода.

— А дорогою як далеко? — запитав я.

— Та щоб я згоріла, якщо знаю, — пробурчала вона, а тоді гукнула на інший кінець шинквасу. — Рудде, як далеко до Требона дорогою?

— Дні три-чотири, — відповів обвітрений чолов’яга, не відриваючи погляду від свого кухля.

— Я спитала, як далеко, — гарикнула вона на нього. — Далі, ніж річкою?

— Довше, хай йому біс. Ліг із двадцять п’ять дорогою. Та ще й дорога важка, під гору.

Тіло Господнє, та хто ж у наші часи вимірює щось лігами? Залежно від того, де виріс цей хлоп, в одній лізі могло бути від двох до трьох із половиною миль. Мій батько завжди стверджував, що насправді ліга — це взагалі не одиниця вимірювання й вона просто дозволяє фермерам якось виражати свої грубі здогади чисельно.

Але так я все ж дізнався, що до Требона десь від п’ятдесяти до вісімдесяти миль на північ. Мабуть, найкраще було сподіватися на найгірший варіант — щонайменше сімдесят миль.

Жінка за шинквасом знову повернулася до мене.

— Ось, маєш. Тепер можна тобі щось дати?

— Мені потрібен бурдюк для води, якщо він у вас є, або пляшка води, якщо його немає. І трохи їжі, яка не зіпсується в дорозі. Твердої ковбаси, сиру, коржів…

— Яблук? — запитала вона. — Я сьогодні вранці розжилася гарнюніми «Червоними Дженні». У дорозі — те, що треба.

Я кивнув.

— І ще щось дешеве, таке, щоб витримало дорогу.

— На один драб не дуже розгуляєшся… — сказала вона, позирнувши на шинквас. Я витрусив свій гаманець і з подивом побачив чотири драби й мідний півгріш, яких ще не помітив. Я був практично багатієм.

Вона зібрала мої гроші й попрямувала назад до кухні. Я поборов у собі різкий біль, який відчув, знову ставши справжнім злидарем, і хутко перерахував подумки все, що лежало в моїй дорожній торбі.

Вона повернулася з двома коржами, товстою твердою ковбасою, що пахла часником, невеликим сиром у восковій оболонці, пляшкою води, шістьма чудовими яскраво-червоними яблуками та невеликою торбинкою моркви й картоплі. Я люб’язно їй подякував і запхав усе це в торбу.

Сімдесят миль. Із добрим конем я міг би дістатися туди того ж дня. Але добрий кінь коштує грошей…

Постукавши у двері Деві, я вдихнув запах згірклого жиру. Я простояв там хвилину, борючись із сильним бажанням закрутитися від нетерплячки. Я й гадки не мав, чи не спатиме Деві в таку ранню годину, але не міг обійтися без цього ризику.

Деві відчинила двері і, побачивши мене, усміхнулася.

— О, приємний сюрприз. — Вона відчинила двері ширше. — Заходь. Сідай.

Я нагородив її найкращою своєю усмішкою.

— Деві, я просто…

Вона насупилася.

— Заходь, — сказала вона вже твердіше. — Я не розмовляю про справи на сходах.

Я зайшов, і вона зачинила за мною двері.

— Сідай. Якщо не волієш прилягти. — Вона грайливо кивнула на величезне ліжко під запоною, що стояло в кутку кімнати. — Ти не повіриш, що я почула сьогодні вранці, — промовила вона, стримуючи сміх.

Попри бажання швидко вирішити свою справу я змусив себе розслабитися. Квапити Деві було не можна: якби я спробував це зробити, вона б лише роздратувалася.

— Що ти почула?

Вона сіла зі свого боку письмового столу й склала руки.

— Судячи з усього, учора вночі парочка зарізяк спробувала відібрати гаманець в юного студента. На превеликий жаль для них, він виявився майбутнім новим Таборліном. Він прикликав вогонь і блискавку. Одного засліпив, а другого так добре вдарив по голові, що він і досі не оклигав.

Якусь мить я сидів тихо, засвоюючи почуте. Годину тому це було б найкращою новиною, яку я міг би почути. Тепер це хіба що трохи розважало. І все ж, попри невідкладність іншого мого завдання, я не зміг знехтувати можливістю роздобути трохи відомостей про ближчу до себе кризу.

— Вони не просто намагалися мене пограбувати, — зауважив я.

Деві засміялася.

— Я знала, що це ти! Вони нічого про нього не знали — тільки те, що він рудоволосий. Але мені цього вистачило.

— Я що, справді осліпив одного? — запитав я. — А другий і досі непритомний?

— Чесно кажучи, не знаю, — зізналася Деві. — Серед нас, лихих людей, новини розходяться швидко, але вони здебільшого складаються з пліток.

Тепер мій розум швидко висновував новий план.

— Ти б не могла поширити трохи пліток сама? — запитав я.

— Залежно від того, яких. — Вона лукаво всміхнулася. — Вони страшенно захопливі?

— Назви моє ім’я, — сказав я. — Хай вони знатимуть, хто це був. Хай вони знатимуть, що я страшенно лютий і що тих, хто нападе на мене наступними, я вб’ю. Я вб’ю їх самих і того, хто їх найняв, посередників, їхніх рідних, їхніх собак — усе їхнє кодло.

Захват на Девіному обличчі стух, і йому на зміну прийшло щось ближче до відрази.

— Якось похмуро, не думаєш? Мене дуже тішить, що тобі дорогий твій гаманець, — вона грайливо поглянула на мене, — і я сама особисто в цьому зацікавлена. Але не…

— Це були не злодії, — пояснив я. — Їх найняли мене вбити.

Деві скептично поглянула на мене. Я задер кут своєї сорочки, демонструючи пов’язку.

— Серйозно. Я можу показати тобі,