Читати книгу - "Шенгенська історія. Литовський роман"

Розділ 106. Пієнаґаліс. Неподалік від Анікщяя

Уночі Ренаті снився дідусь Йонас. Ще більше постарілий, ніж коли помер. З паличкою. Спочатку снилося, що вона також спить, спить і уві сні або крізь сон кроки в кімнаті чує. Знайомі кроки, тільки з якимось незвичайним почовгуванням, і до кожного другого кроку додавався неголосний стукіт. Уві сні вона прокинулася і завмерла, прислухаючись. А кроки не припиняються. Дівчина очі розплющила, в темряву вирячилася і тільки темряву саму і бачить, а більше нічого. Кроки також завмерли на короткий час, мов той, хто човгав, також зупинився і прислухався. А потім кроки зазвучали знову і посунули в бік дверей, що вели до вітальні. І самі двері рипнули двічі — відчиняючись і зачиняючись, а після цього скрипіння знову тихо стало. Тільки вже більше Рената заснути уві сні не могла. І вона, торкнувшись рукою до теплого плеча Вітаса, немов перевіряючи, на місці він чи ні, піднялася, накинула халат і вийшла зі спальні. Знову і точно так само двічі рипнули двері, випускаючи її і зачиняючись за нею. А у вітальні та ж темрява. І звідти, з боку коридора, щось грюкнуло. Там, за дверима в коридор.

Не стала уві сні Рената світло у вітальні вмикати — навіщо ніч даремно турбувати. Підійшла до самих дверей, у коридор визирнула. Там також темно і тихо. Тільки тепер на половині діда Йонаса вчувся їй неясний шум — немов крісло по дерев’яній підлозі підсунули ближче до столу.

«Там же двері на замок зачинені!» — згадала Рената. Але про всяк випадок взялася за ручку, на себе потягнула. Двері цього разу з тісної для них рами легко вийшли-вивалилися. Легко і безгучно.

«Та це ж сон!» — вирішила Рената, і спокійніше стало їй на душі, не так страшно.

Зайшла вона у вітальню діда. А тут темрява зовсім інша, не така темна, як на їхній із Вітасом половині. Обернулася і стіну за спиною побачила, і дерев’яну дверну раму, колись із боку кімнати в соковитий жовтий колір пофарбовану, а тепер немов посивілу, що стала блідою, сіруватою. Тільки при яскравому світлі можна було на ній сліди колишньої сонячної жовтизни розгледіти!

Зробила кілька кроків до вікна. За ним — цілковита темрява, як уночі в замкненій коморі. Хотіла за столик сісти, але збагнула, що стілець сидінням прямо під стільницю засунутий — витягла його звідти не підіймаючи. І впізнала останній почутий звук.

«Хто ж його міг тут засунути? — озирнулася вона. — Таж тут нікого немає! Це все мені сниться. Дідусь вже з бабусею разом, нікого тепер тут не залишилося ні живого, ні мертвого».

І тут щось, немов спійманий жук у сірникововій коробці, задзижчало. Коротко й жалібно.

«Та не може цього бути!» — прошепотіла Рената і навшпиньки в спальню діда зайшла.

І знову з лівого кутка почула дзижчання, яке, може, тільки кілька секунд і тривало. Опустилася навпочіпки, простягнула руку й торкнулася «чорної скриньки», заздалегідь чекаючи відчути викликаний неприязню холод металу. Але метал виявився теплим, ледь теплим. І ще вона відчула легку, ледь вловну вібрацію. Немов десь далеко, але не надто далеко, йшов потяг і передавав стукіт своїх коліс по стиках сталевих рейок усьому навколишньому простору: землі, небу, повітрю, деревам і будинкам із їхніми мешканцями.

«Тебе, мабуть, знову Вітас увімкнув!» — здогадалася подумки Рената.

Знайшла рукою старий дріт із полотняною опліткою, пропустила його через нещільно стиснутий п’ястук, рухаючись до найближчої стіни, уткнулася кулаком у вилку, вставлену в розетку.

«Так і є!» — втямила. Але витягати вилку з мережі не стала. Тільки зітхнула й повернулася до «чорної скриньки», знову присіла поруч навпочіпки.

— А скажи, дідусь, коли сам тут був, із тобою розмовляв? Або, може, він із собою балакав, а ти все запам’ятовувала-записувала? Старі люди самотні, вони самі із собою часто теревенять, гадаючи, що вони з померлими друзями та близькими спілкуються! Цікаво, що ти від нього чула? Може, він про мою маму казав? Про Юрате? Або про Римаса, мого батька? Ні, ти не скажеш! Мені не скажеш. Тебе вигадали, щоб ти зберігала таємницю та розповіла її тільки в одному випадку, в разі катастрофи або нещастя. Так? Наприклад, якщо наш будинок згорить із усіма нами, приїдуть пожежники, будуть розгрібати згарище. Знайдуть тебе і передадуть у спеціальну лабораторію, а там уже від тебе фахівці дізнаються, чому загорівся будинок. І дізнаються багато того, що тобі дідусь торочив, або того, що ти просто сама почула та запам’ятала...

У Ренати заболіли коліна. Вона зіп’ялася, принесла стілець із вітальні і просто всілася над «чорною скринькою». Немов цієї ночі уві сні вона її вабила до себе, гіпнотизувала, не відпускала.

Дівчина заплющила повіки і бабусю Северюте згадала. Згадала, як якось п’ятирічною чи чотирирічною підглядала за нею через фіранки, як бабуся зі своєю скринькою бесідувала. Про що вона з нею балакала? Про те, про що не могла розмовляти з чоловіком, із Йонасом. Може, ділилася зі скринькою своїми таємницями? Адже людина має право на таємницю? Ось і бабуся, мабуть, довіряла свої таємниці скриньці. Скринька була старовинною, ще давнішою за бабусю. Її вирізав із цільного шматка вишні прадід Вітас — батько Йонаса. Він із дерева таке іноді сотворяв, що сусіди тільки здивовано руками розводили. Ось і ця скринька була із «секретами», її різьблена кришечка відкривала тільки горішню заглибину, в якій Северюте зберігала срібні ланцюжки з медальйончиками, кульчики з бурштином, а внизу, під ними, містилися ще дві висувні шухлядки, які необізнана людина і не помітила б ніколи. Цим шухлядкам Северюте довіряла своє золото: кілька перснів, каблучку зі смарагдом і сережки. Звісно, як же Северюте могла не довірити цій скриньці свої таємниці, якщо вона довіряла їй своє срібло і золото?

«Цікаво, а куди та скринька зникла? — раптом замислилася уві сні Рената. — Може, сама сховалася, щоб не видавати стороннім усі почуті від Северюте таємниці? Може, десь на дідовій половині лежить?»

— А ти точно вмієш зберігати таємниці? — спитала раптом Рената, дивлячись на «чорну скриньку», що лежала на підлозі. — Природно, вмієш! Ти також шкатулка, тільки спеціально зроблена для зберігання таємниць. Хоча якщо в