Читати книгу - "Шенгенська історія. Литовський роман"

Рената замовкла. Задумалася. Здивувалася, що з відходом із цієї кімнати Йонаса, а потім і з «відходом» звідси праху Йонаса «чорна скринька» залишилася єдиним мешканцем, що пам’ятає дідуся. Ні, звісно, тут стоїть ліжко, яке пам’ятає їх обох із Северюте, а ще тумбочка, підлога, що звикла скрипіти під його ногами. Але це просто будинок, який пам’ятає своїх минулих мешканців, пам’ятає, поки в ньому живуть люди, котрі також їх пам’ятають. А ця металева скринька, яка здавалася Ренаті до цієї ночі, до цього сну, такою бездушною та безглуздою, раптом виявилася теплою і майже живою, готовою слухати і, мабуть, запам’ятовувати розказане їй.

Як вона взагалі вночі сюди потрапила, в спальню дідуся? Рената озирнулася. Згадала: її привів сон. Сон, у якому спочатку вона почула кроки старого Йонаса. Кроки старого Йонаса, котрий допомагав собі при ходьбі ціпком. Ось звідки цей стукіт при кожному його другому кроці! Але ж у нього не було ціпка!

«Як тут тихо і мирно!» — відволіклася вона від сну з дідусем, від несподіваного ціпка в його руці.

Звернула погляд на «чорну скриньку».

— Ну, лежи, — сказала вона їй. — Лежи і все слухай, а я піду!

На мить здалося, що скринька в темряві махнула хвостом, як собака. Як Ґуґлас, що отримав команду і продемонстрував, що готовий її виконувати.

Вранці Рената піднялася раніше, ніж зазвичай. Зварила кави. Одне горнятко поставила на підлогу біля ліжка з боку Вітаса, котрий ще спав. Нехай запах кави залетить йому прямо в сон! З другим вийшла надвір. Сонце тільки-тільки підіймалося. Десь за лісом. Його промені «били» по рідкісних хмарах, освітлюючи лише один їхній бік.

— Владасе! — покликала Рената.

— Що? — долинуло з намету.

— Каву будеш?

— Каву? — здивовано перепитав захисник тварин. — Буду.

— Висунь руку!

Ґуґлас загарчав, одразу прикипівши очима до кисті руки високо під козирком намету.

— Тихо, лежи! — скомандувала йому господиня, повертаючи горнятко ручкою до пальців Владаса.

— Дякую! — сказав Владас.

— Зарядити щось треба? — спитала Рената, вже збираючись повернутися в будинок.

Через брезентові стулки-дверцята висунувся ноутбук із дротом.

— Може, ви все ж мене з плакатом сфотографуєте? Якось непомітно для Вітаса? — знову почувся голос Владаса, цього разу неприємно жалісний. І слідом за словами — кашель.

— Можливо, — відповіла Рената.

Повернувшись у коридор, підійшла до дверей на половину Йонаса. Потягнула на себе за ручку, перевіряючи, чи замкнені вони на ключ.

Двері спочатку здалися зачиненими, але коли Рената потягнула їх ще раз на себе, зі скрипом розчахнулися. Дівчина зазирнула у вітальню дідуся, погляд її впав на стілець, засунутий сидінням під стільницю. Причинила двері, притиснула їх плечем і замкнула на ключ. Полегшено зітхнула, немов насилу зачинила навколишньому світові доступ у світ власних таємниць і сумнівів.

Розділ 107. Дюнкерк. Норд-Па-де-Кале

Волога та прохолодна ніч супроводжували Кукутіса в його прогулянці вздовж моря. Піднятий комір захищав шию, але вітер задував йому прямо в ліве вухо, приносячи із собою навіть морські бризки і, певна річ, шум хвилі.

Захотілося підставити вітру праве вухо, а лівому дати перепочити та зігрітися, але для цього довелося б іти назад, аж до білого маяка зі спіральною чорною смугою, аж до безлюдного пляжу та безлюдної вулиці, у вікнах будинків якої вже, мабуть, і не світилося.

«Потерпи!» — попросив сам себе і своє вухо Кукутіс.

Ліва нога йому зараз здавалася такою ж важкою, як права, дерев’яна. І так само не гнулася. Дорога повертала правіше, геть від моря. Попереду з’явився високий бетонний паркан, чи це були стіни портових складів? Ліхтарі над дорогою світили досить яскраво, але їхнє світло падало вниз, під ноги Кукутісу, не освітлюючи околицю.

Через годину він пройшовся повз гору піску, потім ліворуч від дороги вигулькнув величезний корабель. Кукутіс зупинився помилуватися корабельною ілюмінацією.

Тиша час від часу порушувалася вантажівками, що проїжджали повз нього. Контейнеровоз, що обігнав Кукутіса, змусив згадати про нещодавню коротку подорож у кабіні схожої машини-гіганта, з якої так само важко було вилазити, як і залазити туди.

І от заквилили чайки, немов сповіщаючи своїм криком одноногому мандрівникові, що йому залишилося зовсім недалеко до світанку.

І справді, ще темрява огортала небо й усе, що лежало під ним, а місто навколо почало прокидатися. Воно кашляло, скрипіло, бурчало, наповнювало навколишній світ гамором. Машин стало більше, і серед них з’явилися звичайні малолітражки. Чайки також старалися з усіх сил, немов розуміли, що їхній новий день не прийде, якщо не перекричати Дюнкерк, що вже прокидався.

Ліворуч виросли і знову зникли, залишившись за спиною Кукутіса, кілька кораблів. Вітер став теплішим або сухішим. Кукутіс підставив йому долоню, вже не довіряючи своєму лівому вухові.

«Сухіший!» — збагнув Кукутіс і засунув долоню назад у кишеню сірого пальта.

Ноги вивели подорожнього до каналу. Вогні кількох рибальських шхун, пришвартованих до бетонного причалу, манили Кукутіса, відразу ставши нібито метою цієї нічної прогулянки. Він поквапився. Попереду два мікроавтобуси зупинилися безпосередньо на причалі. На тлі плюскоту води вчулися голоси.

Підійшовши ближче, дідуган зупинився і став спостерігати, як із шхун на бетон причалу переносили чорні пластикові ящики. До них відразу присідали навпочіпки якісь люди. Зазирали всередину, підсвічуючи собі ліхтариками.

Звук двигуна ще однієї шхуни, що наближалася до причалу, відволік одноногого старого.

Двигун раптом замовк, і зелена, з помаранчевою рульовою рубкою шхуна «мовчки» ткнулася лівим боком у зім’яті старі шини, що звисали з кнехтів. Чолов’яга в жовтому блискучому комбінезоні накинув петлю линви на ближній до носа шхуни кнехт, підтягнув канат, потім накинув другу петлю на кнехт біля корми.

— Як улов, Шарлю? — гукнув чоловік, котрий підбіг до ­шхуни.

— Чудовий! — похвалився Шарль.

Кукутіс підійшов ближче. Тепер він міг розгледіти цього рибалку, котрий тільки-но пришвартувався. Шарлю було за шістдесят. Жовтий комбінезон, що збентежив Кукутіса своїм блиском, виявився не мокрим, а проґумованим. Лямки комбінезона підтягували його горішню частину майже під саме підборіддя. Під лямками і під горішньою частиною комбінезона — чорна тепла куртка з непромокальної матерії, що також відбивала навколишні вогні, але не так сильно, як комбінезон.

Чолов’яга, котрий питав Шарля про улов, простягнув рибалці купюру.

— Давай, за право першої ночі! — весело продзвенів його голос.

— Застрибуй! — запропонував йому господар, засовуючи папірець кудись за пазуху.

Чолов’яга ступив на борт, присів біля зелених пластикових ящиків із живою рибою. Підсунув до себе порожній і став із нього перекидати відібраних