Читати книгу - "Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр."
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
03.06.
На світанку в повному розпачі ми вийшли і стали питати всіх зустрічних, чи не візьме хто нас під свій дах. Я і мама обійшли майже весь Ґрозний і витратили ще один день життя.
Зазвичай ми шукали житло з 6.00 до 20.00. Люди, не соромлячись, говорили, що через наше російське прізвище ризикувати своїм житлом не можуть. Відмовляли чемно і не дуже. У голові надвечір гуло, ноги не слухались, і в напівнепритомному стані ми вдесяте пішли дворами великих цегляних п’ятиповерхівок у районі зупинки «Іваново».
І о диво! Ми зустріли незнайому чеченську родину, яка, вислухавши наше розпачливе становище, дозволила пожити в одній зі своїх квартир, на вулиці Гірників. Квартира розташована на третьому поверсі великого п’ятиповерхового будинку. Як і всюди, там немає ніякого опалення, електрики й води. Воду возять водовози і продають по два-три рублі відро. Нові знайомі сказали, що купили житло для сина. Він поки що не одружився, студент, живе з батьками. За місяць оренди вони попрохали досить скромну суму в 500 р.
Лейла допомагала нам: вона розповіла господарям житла, що моя мати — росіянка, а я — метиска. Відрекомендувала мене як Фатиму. Це, звичайно, справило враження. Ми були такі вдячні цим людям! Зараз Лейла приїхала до нас, допомагає збирати книжки та нехитре майно. Сусіди принишкли, довідавшись, що в мене є тьотя Лейла. Думали, ми самотні — без друзів і рідних, і будь-яка їхня гидота мине безкарно. Лейла заходила до оселі Таїси, розмовляла з її родичами, дякувала. Вони довго нам допомагали — дозволяли жити у своїй квартирі.
У мене сильна застуда, кашель. Я роблю сама собі уколи пеніциліну.
П.
08.06.
Коли я торгувала на ринку, у сусідньому ряду стояла дівчина років двадцяти з медикаментами. Її звали Томіра.
До неї приходив хлопець, веселий балакун. Він грався з дітьми крамарок і пригощав усіх насінням. Діти охоче бігали за ним, випрошуючи солодощі. Оскільки я давно не торгую на ринку, то зовсім забула цих людей. І раптом дізналася з новин: цей хлопець виявився бандитом. Добрий товстунчик, завжди усміхнений і кумедний! Телебаченню я не вірю. Але як бути з поясненням його вини: на відео, показаному як доказ, «добрячок» власноручно відрізає полоненим російським солдатам голови!
Війна — страшна річ. Але відрізати голови зв’язаним людям?! Пішла по роз’яснення на ринок.
P. S. Жінки на ринку сказали, що це правда, але Томіра вийшла заміж і нічого не знала. Коли чоловіка прийшли заарештовувати, вона хоробро билася з російськими солдатами й сильно побила когось із них сковорідкою, тому що в цей момент на кухні смажила котлети. Влада до молодої жінки особливих претензій не має, і її відпустили.
10.06.
Привіт! Переїхали ми 6 червня. Допомагали переїздити нам шість людей, якщо врахувати, що будинок № 2 і кв. № 31, то маємо 2+3+1= 6. З якогось моменту мене залишила сімка, що переслідувала мене все життя, і поступилася місцем шістці. Я вірю в містику та числа, тому що числа збігаються з вібрацією енергетики людини.
Отже, 6 червня вранці до нас прийшли: Лейла з «Автобази», Маша-Макка, дружина Шевця-Художника і Джамалай із сином та племінником. Усі тягали наші книжки й мішки з рукописами у вантажівку, також завантажили старе залізне ліжко та полиці — все наше майно. Маші-Мацці за допомогу ми подарували 100 р., а дружині Шевця-Художника — 50 р. Я купила два нові матраци, інакше немає на чому спати. Цією покупкою ми особливо пишаємось.
У нове місце речі затягали я, мама й Лейла та троє малознайомих хлопців, які охоче взялися допомагати, побачивши мене у великій хустці.
Зарядку не роблю. Медитую. Уже три дні бігаю до інституту. Нічого не встигаю.
На новому місці, за давньою прикметою, в першу ніч я загадала, щоб мені приснився коханий. Побачила чоловіка, яка живе на мості. Унизу — бурхлива річка. Він світловолосий і синьоокий. Дуже красивий. Він простягнув мені лист і сказав:
— Ми будемо довго листуватися з тобою.
Яких тільки снів не буває — у цей я не повірила. Зате далі містика так і повалила!
З’явившись посеред відпустки в газету «Молодість», я виявила, що під час моєї відсутності мене стали друкувати в кожному випуску! Думали, я не дізнаюсь? Набрала газет із різних випусків, одержала зарплатню. Нарахували копійки! Як на них прожити?
Цариця встигла, побачивши мене, сказати: «Геть звідси!», але на поведінку керівниці я вирішила не звертати уваги.
Переглядаючи останні номери газети, я наткнулася на статтю. У ній розповідалося про молоденьку дівчину Зарему, студентку університету, яка загинула під час перестрілки, що раптово почалася біля Будинку моди, в центрі Ґрозного. Звичайно, ця історія справила на мене враження, і, помолившись про її душу, я лягла спати. І наснився мені сон. Криваво-червоні лабіринти, обтягнуті оксамитом. Пурпуровий оксамит на стелі, на підлозі, на стінах. Красива дівчина в хустці вийшла до мене назустріч.
— Ти знаєш, як мене вбили? — спитала вона.
Я впізнала Зарему — дівчину з газетної статті — й відповіла:
— Ні.
Вона стала розповідати, а я відразу опинялася в потрібному часі та просторі. З’явилися кілька чоловіків у чорному одязі. Вони покликали на розмову молодого хлопця років тридцяти і вбили його. Зарема проходила повз і все побачила. Вона кинулася хлопцеві на допомогу, не розуміючи, що він уже мертвий. А його вбивця відкинув каптур, і Зарема випадково розгледіла обличчя. Він помітив її погляд і тихо сказав їй:
— Я не стану тебе вбивати. Іди! Ти мені не потрібна.
Вона злякалась і побігла. Чоловік зробив у її бік кілька пострілів. Після чого зник у натовпі. Я спитала Зарему:
— Чому ти не врятувалася? Чому ти померла?
— Я могла повернутись і жити, але вирішила лишитися тут, — сказала дівчина.
Потім вона схопила мене за руки й закричала:
— Вони — вбивці! Вбивці! Люди, що малюють свастику! Люди, що малюють свастику! Вони в Чечні. Вони в Росії. Їх безліч. Але інші про це не знають. Ці люди страшніші за диявола, ті, що малюють свастику!
Під враженням від такого неймовірного сновидіння, адже в статті нічого не написано ні про якого вбитого чоловіка, я пішла до Будинку моди. Там багато продавців газет, соку та пиріжків. Свідки були. Відразу до мене підійшла висока чеченка, схожа на вчительку. Вона торгувала книжками. Ось що вона повідомила:
— Якісь люди, я їх погано запам’ятала, вбили хлопця років тридцяти. Він лежав отут (вона показала на асфальт недалеко
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр.», після закриття браузера.