Читати книгу - "Маятник Фуко"

Того ранку, щойно лишень я прочитав те, що Бельбо довірив Абулафії, мені закортіло щосили вдарити головою об стіну. Аби переконатися, що стіна, принаймні стіна існує насправді. Можу собі уявити, як почував себе Бельбо того дня і наступними днями. Але це ще було не все.

Шукаючи когось, кого можна було б розпитати, він зателефонував Лоренці. Її не було. Він готовий був битися об заклад, що більше її не побачить. У певному розумінні Лоренца була істотою, яку вигадав Альє, Альє ж був істотою, яку вигадав Бельбо, і Бельбо вже не знав, хто ж вигадав його самого. Він узяв до рук газету. Єдиною певною річчю було те, що людина на фотороботі — це він. Щоб переконати його в цьому, саме в цей момент, в офісі, йому подзвонили знову. Той самий балканський акцент, ті самі поради. Побачення в Парижі.

«Але хто ж ви?» закричав Бельбо.

«Ми з ТРЕСу», відповів голос. «А ви про ТРЕС знаєте більше від нас».

Тоді він прийняв рішення. Він узяв телефон і подзвонив Де Анджелісові. В поліційному управлінні йому не хотіли нічого казати, виглядало на те, що комісар там більше не працює. Відтак вони здалися на його наполягання і з’єднали його з якимось кабінетом.

«О, кого я чую, доктор Бельбо», сказав Де Анджеліс тоном, який здався Бельбо саркастичним. «Ви застали мене випадково. Я пакую валізи».

«Валізи?» Бельбо злякався, що це натяк.

«Мене перевели на Сардинію. Це буде, як виглядає, спокійна робота».

«Докторе Де Анджеліс, я мушу терміново з вами поговорити. З приводу тієї історії…»

«Історії? Якої?»

«Історії полковника. І з приводу ще однієї історії… Одного разу ви запитали Казобона, чи не чув він про ТРЕС. Отож, про нього чув я. І мушу вам розповісти деякі важливі речі».

«Не треба. То вже не моя справа. Зрештою, вам не здається, що вже дещо запізно?»

«Визнаю, багато років тому я дещо замовчав. Але зараз я хочу про це розповісти».

«Ні, докторе Бельбо, не треба говорити. І знайте, що хтось напевно підслуховує нашу розмову, а я хочу, аби їм було відомо, що я не бажаю нічого чути і нічого не знаю. У мене двоє дітей. Маленьких. І хтось повідомив мені, що з ними може щось трапитися. А щоб я переконався, що це не жарти, вчора зранку, коли моя дружина завела машину, вибухнув капот. Дуже малий заряд, лише ледь більший від петарди, але цього було достатньо, аби дати мені зрозуміти, що якщо вони захочуть, вони зможуть усе. Я пішов до начальника поліції і сказав йому, що я завжди виконував свій обов’язок, навіть більше ніж було потрібно, але я не герой. Я б міг віддати своє життя, але не життя моєї дружини і дітей. Я попросив, щоб мене перевели в інше місце. А потім я почав говорити всім, що я боягуз, що наклав у штани від страху. І тепер кажу те саме й вам, і тим, хто нас слухає. Я зруйнував свою кар’єру, втратив самоповагу, ба більше, я знаю, що я людина без чести, однак так я врятую свою родину. Сардинія, кажуть, чудова, й мені більше не доведеться заощаджувати гроші, аби влітку послати дітей на море. До побачення».

«Зачекайте, це серйозна справа, я потрапив у халепу…»

«У халепу? Я дуже радий. Коли я просив вас про допомогу, ви не допомогли мені. Як і ваш приятель Казобон. А тепер ви потрапили в халепу і просите допомоги у мене. Але я також у халепі. Ви заговорили занадто пізно. Поліція служить громадянинові, як кажуть у фільмах, ви це мали на увазі? Гаразд, тоді звертайтеся до поліції, до мого наступника».

Бельбо поклав слухавку. Просто досконало: йому навіть перешкодили звернутися до єдиного поліціянта, який міг би йому повірити.

Відтак він подумав, що йому міг би якось допомогти «Ґарамон», з усіма його знайомствами із префектами, начальниками, високими достойниками. Він побіг до нього.

Ґарамон привітно вислухав його історію, перебиваючи чемними вигуками на кшталт «та ви що», «дивіться, що я чую», «та це ж схоже на роман, скажу більше, на вигадку». Потому склав руки, поглянув на Бельбо з нескінченною симпатією і сказав: «Хлопче мій, ви не гнівайтеся, що я так до вас звертаюся, адже я міг би бути вашим батьком — далебі, може, не батьком, адже я чоловік ще молодий, скажу більше, молодцюватий, але старшим братом, якщо дозволите. Я говоритиму з вами від серця, адже ми знаємося стільки років. У мене складається враження, що ви надто схвильовані, на грані виснаження, у вас розладнані нерви, скажу більше, ви перепрацювалися. Не думайте, що я цього не ціную, я знаю, що ви віддаєте тіло й душу нашому видавництву, і одного дня це треба буде врахувати також ув аспекті, так би мовити, матеріальному, адже це теж не зашкодить. Але на вашому місці я взяв би відпустку. Ви кажете, що опинилися у прикрому становищі. Щиро кажучи, я б не драматизував надто цієї справи, хоча, якщо дозволите, видавництву „Ґарамон“ було б неприємно, якби виявилося, що його працівник, його найкращий працівник уплутаний у якусь темну історію. Ви кажете, що хтось хоче, аби ви поїхали до Парижу. Я не хочу входити в деталі, я просто вам вірю. То що ж? Їдьте, чи не краще буде одразу з’ясувати всю цю справу? Ви кажете, що опинилися — як би це сказати — у конфліктних відносинах з таким благородним чоловіком, як доктор Альє. Я не хочу знати, що саме відбулося між вами, і я б не став надто ламати собі голову над тим випадком омонімії, про який ви мені розповідаєте. На світі є чимало людей, які мають прізвище Жермен, хіба не так? Якщо Альє з добрими намірами переказує вам — приїжджайте до Парижу і все з’ясується, то що ж, їдьте до Парижу, адже кінець світу від цього не настане. В міжлюдських стосунках повинна бути щирість. Їдьте до Парижу, і якщо вам щось відомо, не замикайте цього в собі. Те, що у вас на серці, нехай буде й на вустах. Навіщо всі ці таємниці! Доктор Альє, якщо я правильно зрозумів, уболіває, що ви не хочете сказати йому де знаходиться якесь послання, якась карта, мапа, не знаю вже й що, якою ви володієте і яка вам ні до чого, а тим часом нашому Альє вона, либонь, придалася б для його