Читати книгу - "Антологія української готичної прози. Том 1"

при тому чесний чоловік, іскренний народолюбець, неутомимий діяч з перших днів відродження нашої Червоної Руси. Хто жив ві Львові, хто був свідком перших зав’язків нашої тодішньої «Головної Руської Ради», тому певно ніколи не вийде з пам’яти тая дуже оригінальна постава покійного отця Льва, з тим високим чолом, з тим дуже потяглим носом, маленькими глибоко в чолі схованими очима, з тими вузенькими чоловіколюбними устами, з тим цілим лицем глибокого мислителя; з тою неутомимою і нічим неустрашимою бесідою, коли звичайно на засіданнях тої ж Ради ставав перед селянами, і толкував їм: що то свобода, та до чого вона?

Їхати, радити щось для Руси-небоги не було єму лихої дороги; на драбинястім возі бувало їде вулицями Львова, злазить на Раду, а тим часом заким Рада розійдеся, щоби коні дня не утратили, парубок набирав і возив гній зі Львова до Рудна.

Покійний той народолюбець уже в гробі, но діла єго хоч був лиш простим священиком, перебудуть століття. Тії хрести поставлені в нашій Галичині, на «пам’ять свободи 1848 року», і той «Народний Дім», одна із найбільших будівель Львова – то єго помисли, то єго віковічні Пам’ятники!

Сего року читав я так в російських як і в берлинських газетах широкій розправи, о спіритизмі, то єсть о посмертних духах, будьто входящих з нами в спілкування. В Америці допровадили уже спиритисти з викликованєм духів до великого совершеньства, вони то їздять тепер по Європі, заїхали і до Петербурга, де знайшли многих віруючих а также і многих зовущих їх простими обманщиками.

Читаючи тії розправи не можу не згадати собі за покійного о. Льва, з котрим я кілька літ жив в дружестві, а в домі котрого я видів такі спиритичні явлення, котрих я єще тепер ніяк не можу собі розтолкувати, котрі по правді дають много до мислення, чи нема в тім правди, котру сказав Шекспір, «що суть річи на землі і на небі, о котрих і не снилося философам».

Було то року 1851, коли я був духовним сотрудником в місті Городку за Львовом. Одного зимового дня забрався я з женою моєю до Львова, найнявши собі коники у городецького міщанина. Пустили ми ся саньми з полудня в дорогу, маючи до Львова чотири милі, де малисьмо намірено ночувати, а на другий день з полудня поробивши свої діла, домів повертати.

Ледви ми виїхали за рогачку, зірвалася страшна заверуха, так, що не було світа видно. Дорогу задуло і коні ледви нога за ногою снігом копалися, западаючи часом цілком в сніг. Не від’їхавши так і половини дороги, смерклося нам, і побачили ми, що ми не на мурованім гостинці, но десь серед поля. Перемерзши кріпко, помимо добрих хутер, а не видячи ніякого сліду перед собою, ми їхали просто, не знати куди, і аж коло 10 години заїхали ми десь коло якогось ставку і млинка, де якась чесна християнська душа уратовала нас перед смертю, бо уже туй-туй були б ми заїхали в став, ледви троха примерзлий. Той чоловік сказав нам, що ми в парафії отця Льва, і що відтам до Рудна уже не дуже далеко, і, сівши з нашим хлопаком повізником на сані, завів нас аж перед хату свого панотця».

Описавши свою стрічу з Трещаковським, приступає о. Наумович до властивого темату о духах. Читаємо там отсі дві цікаві історійки:

1. О тім, як темний дух утік під стіл

Отець Трещаковський привів свою дочку до стола і сказав до неї:

– Призови духа!

Дівчина сіла при столі, взяла оловце в руку, розстелила на столі папір, подержала так може минуту руку, в тім якась сила стрепенула рукою і вона, обернувшись до отця, сказала:

– Єсть дух!

Отець Трещаковський здіймає з кілка єпитрахиль, бере кропило, мачає в свячену воду і з повагою питає:

– Душе, як тобі на ім’я?

Рука якби електричною силою стрілила по папері і видно було ім’я:

– Марія.

– Маріє! – каже от. Трещаковський. – Чи ти світлий, чи темний дух?

– Світлий!

От. Трещаковський не вірить на слово, хрестить три рази і кропить священною водою.

Показалося, що то був темний дух, бо утік під стіл.

2. О тім, як світлий дух грав на фортеп’яні

От. Трещаковський казав:

– Темний дух не може і правди сказати, іно саму брехню. Я їх уже випробував, я добре їх уже знаю!

Знов дівчина положила руку на папір, і знов рука стрепенулася і скоростею електричної сили написала ім’я:

– Юстина.

– Ти світлий дух?

– Світлий!

От. Трещаковський повісив єпитрахиль і кропило на кілок і почав розмову з духом.

– Хто ти є? Де ти жила? Чим займалася?

– Я, Юстина, родилася в Константинополи, була купчихою, померла року 1553, дня 8 січня.

– Дай нам який видимий знак, що ти істинно межи нами.

– Згасіть світло.

От. Трещаковський здмухнув свічку, стало в хаті цілком темно і тихо, лиш рука щось дуже скоро шкробала по папери, може минуту, може дві. Відтак утихло, от. Трещаковський засвітив знов свічку, берем папір в руки, а на нім нарисований образ святої женщини з хрестом на руках, а під тим образом підпис по-грецьки: Свята Єлена.

– Юстино, дай нам єще який знак.

– Нехай дівчина сідає до фортеп’яна.

Дівча сідає при фортеп’яні і зачинає грати «Іже Херувими». Грає прекрасно.

– Як не віриш, – каже от. Трещаковський, – що то не дівчина грає, тілько дух, іди і відорви руку від фортеп’яна.

Я приступив до неї, беру за руку, но диво! Я тягну, а рука якби прикована, не подаєся мені, і їй то нічого не мішає, вона грає, а мені видиться, що то не тілесна, но желізна рука. Всею моєю силою я не міг їй перешкодити, щоби один тон з «Іже Херувими» опустила. То зділало на мене огромне вражінє.

– Тепер, – кажу, – вірую, що щось єсть.

– Юстино, чи покажешся нам? – поспитав от. Трещаковський.

– Возьми шклянку, положи верх неї зеркало, а на зеркало най положить руку дівчина.

Ми так зробили і дивимося, а в шклянці як мініятурка жінки, якби в оболонці. За минутку щезла.

Ми не могли опам’ятатися від подиву. Я довго не міг заснути, аж над ранком.

Нарисований образ св. Єлени я собі взяв на пам’ятку і був би у мене довго, аж при пожарі в Коростні десь затратився враз з кількома рукописями духів.

Як із сего опису видно, у нас на Руси дійсно були спиритисти і хто знає, до яких би то результатів дійшов був спиритизм у нас, якби головні діячі на