Читати книгу - "Лялька"

Пані Вонсовська була чудовою жінкою, не думала виходити заміни, а тим більше відбивати у панянок женихів.

Але відколи жила на світі, не могла погодитися з тим, щоб який-небудь мужчина міг закохатися в іншу жінку, а не в неї. Женитися для потреби — будь ласка, пані Вонсовська готова навіть допомагати в цьому ділі, але божествити можна було тільки її, І не тому навіть, що вона вважала себе за найкращу, а просто… така була у неї натура.

Отож, довідавшись, що панна Ізабелла має приїхати сьогодні, пані Вонсовська силоміць забрала Вокульського на прогулянку. А помітивши на дорозі під лісом хмарку куряви, що котилась за екіпажем її суперниці, вона звернула на луг і там влаштувала чудову сцену з сідлом, яка їй, однак, не вдалася.

Тим часом панна Ізабелла доїхала до двору. Все товариство вийшло зустрічати її на ганок, вітаючи майже однаковими словами.

— Знаєш, — шепнула їй господиня, — приїхав Вокульський.

— Тільки нам вас і бракувало, щоб Заславек став подібним до раю! — вигукнув барон. — Сюди вже прибув дуже приємний і знаменитий гість…

Панна Феліція Яноцька одвела панну Ізабеллу набік і з слізьми в голосі почала розказувати їй:

— Ти знаєш, до нас приїхав пан Вокульський… Ой, якби ти знала, що це за людина!.. Але краще нічого не казатиму, бо й ти ще подумаєш, ніби я ним захопилась. І от пані Вонсовська наказала йому їхати з нею на прогулянку — тільки вдвох… Якби ти бачила, як він, бідолаха, червонів!.. А я червоніла за неї. Я теж ходила з ним вудити рибу, але сюди, недалеко, до ставка, і з нами був ще пан Юліан. Але щоб їхати верхи, тільки вдвох?.. Нізащо в світі!.. Краще б умерла…

Закінчивши з привітаннями, панна Ізабелла пішла в призначену їй кімнату. «Цей Вокульський починає мене дратувати», — подумала вона.

Власне кажучи, це було не роздратовання, а щось інше, їдучи сюди, панна Ізабелла сердилась на господиню за її наполегливе запрошення, на тітку, що наказала їй одразу їхати, а найбільше на Вокульського. «Значить, мене справді хочуть віддати за цього скоробагатька? — думала вона. — Ну, побачить він, що з того вийде!..»

Вона певна була, що першим тут привітає її Вокульський, і вирішила триматися з ним якнайхолодніше і згорда.

Тим часом Вокульський не тільки не вибіг їй назустріч, а навіть поїхав на прогулянку з пані Вонсовською.

Це прикро вразило панну Ізабеллу, і вона подумала: «Вонсовська й досі кокетка, хоч їй уже років з тридцять!..»

Коли барон назвав Вокульського знаменитим гостем, панна ізабелла відчула ніби гордість, але почуття це одразу зникло. Коли ж панна Феліція ненароком виказала, що ревнує Вокульського до Вонсовської, панна Ізабелла відчула ніби неспокій, але тільки на хвилину. «Наївна дівчинка!» — подумала вона про Феліцію.

Коротше кажучи, та погорда, яку вона готувала для Вокульського всю дорогу, цілком зникла під впливом таких почуттів, як легкий гнів, легке вдоволення та легке побоювання. Тенор Вокульський уявлявся панні Ізабеллі зовсім інакше, ніж досі. Це вже був не такий собі галантерейний купець, а чоловік, який повертався з Парижа, який мав велике багатство і зв’язки, яким захоплювався барон і з яким кокетувала Вонсовська…

Ледве панна Ізабелла встигла переодягтися, як до неї в кімнату увійшла господиня.

— Дорога Бельцю, — сказала вона, ще раз поцілувавши її, — чому ж не захотіла приїхати Йоася?

— Папа нездужає, а вона не хоче залишати його самого.

— Прошу тебе… прошу тебе, тільки не говори мені цього. Вона не приїхала, бо не хоче зустрітися з Вокульським, в цьому вся річ… — трохи схвильовано сказала господиня. — Він для неї тоді хороший, коли сипле грішми на її притулок… Скажу тобі, Бельцю, що твоя тітка вже ніколи не порозумнішає…

В панні Ізабеллі озвалося давнє роздратовання.

— Моя тітка не вважає, що зручно приділяти стільки уваги купцеві, — сказала вона червоніючи.

— Купець!.. Купець!.. — розсердилась господиня, — Вокульські — не гірша шляхта, ніж Старські й навіть Заславські… А щодо купецтва… то Вокульський, Бельцю, не продавав того, що продавав дід твоєї тітки… Принагідно можеш їй це сказати. Краще один чесний купець, аніж десять австрійських графів. Знаю я, чого варті їхні титули[120].

— Але ж ви не заперечуєте, що походження…

Господиня іронічно засміялася.

— Повір мені, Бельцю, що походження — це найменша заслуга тих, хто приходить на світ. А щодо чистоти крові… Ах, боже мій! Яке це щастя, що ми не дуже пильно перевіряємо такі речі. Повір мені, що про будь-чиє походження не варто розмовляти з старою людиною. Бо такі, як я, ще пам’ятають дідів та батьків і часто дивуються: чому це внук схожий на камердинера, а не на батька. Ну, багато пояснюється тим, на кого мати задивлялася…

— Але ви, я бачу, дуже любите пана Вокульського, — шепнула панна Ізабелла.

— Так, дуже люблю! — підкреслено відповіла господиня. — Я любила його дядька й була нещаслива все своє життя тільки через те, що нас із ним розлучили — саме з тих міркувань, з яких тепер твоя тітка нехтує Вокульським. Але він не стане нічиїм попихачем, ні!.. Хто спромігся вибитися з таких злиднів, хто з чистою совістю здобув багатство, зумів здобути й освіту, той може не зважати на думку аристократичних салонів. Ти, мабуть, знаєш, яку він тепер відіграє роль і чого їздив у Париж… Отож запевняю тебе, що не він прийде до великосвітських салонів, а салони прийдуть до нього, і першою прийде твоя тітка, коли це їй буде потрібно. Я знаю салони краще за тебе, моя дитино, і повір мені, що вони дуже швидко опиняться в передпокої Вокульського. Це не такий марнотрат, як Старський, не мрійник, як князь, і не недоумок, як Кшешовський. Це людина дії. Щаслива буде жінка, яку він вибере за др. ужину. На нещастя, у наших панянок більше дoмaгaнь, аніж почуття та життєвого досвіду. Хоч, правда, не в усіх… Ну, пробач, коли я сказала що-небудь дуже гостро. Зараз буде обід.

І Заславська вийшла, залишивши панну Ізабеллу в глибокій задумі. «Він, безумовно, міг би замінити барона, та ще й як… — думала вона. — Барон — старий шкарбан, з якого всі сміються, а цього принаймні шанують люди. Казя Вонсовська знається на мужчинах, через те взяла його на прогулянку. Ану побачимо, чи спроможний пан Вокульський бути вірним… Добра мені вірність їздити з іншою жінкою на прогулянки!.. Оце так рицар!»

В цей час Вокульський, повертаючись