Читати книгу - "Лялька"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Перед домом Вокульський віддав коня слузі, а другому сказав принести води в свою кімнату. Але коли хотів запитати: «Хто приїхав?», щось стиснуло йому горло, і він ие зміг вимовити й слова. «Що за дурниці! — думав він. — А хоч би й вона, то що ж?.. Така сама жінка, як пані Вонсовська, панна Феліція, панна Евеліна… Та чи не такий, як барон».
Але, думаючи так, він відчув, що вона для нього інакша, ніж інші жінки, і якби захотіла, то він поклав би до її ніг не тільки багатство, а й життя.
— Дурниці, дурниці… — шепотів він, ходячи по кімнаті. — Адже тут жде її поклонник, пан Старський, з яким вона умовлялася весело провести літо… О, я добре пам’ятаю, як вони перезирались…
В ньому закипав гнів. «Побачимо, панно Ізабелло, хто ти така і чого варта?
Тепер я буду твоїм суддею…» — подумав він.
В двері постукали, увійшов старий лакей. Він подивився по кімнаті і тихо сказав:
— Пані веліла переказати, що приїхала панна Ленцька, і якщо ви, пане, готові, то просить на обід…
— Скажіть, що зараз прийду, — відповів Вокульський.
Коли слуга вийшов, Вокульський ще трохи постояв коло вікна, дивлячись на парк, освітлений скісним промінням сонця, та на кущ бузку, в якому весело щебетали пташки. Він дивився, а в серці його наростала глуха тривога — як він зустрінеться з панною Ізабеллою. «Що я їй скажу і як мені триматися?»
Йому здавалось, що всі дивитимуться на них і що він чимось скомпрометує себе. «Але ж хіба я не сказав собі, що вірно служитиму їй… як пес!.. Однак треба йти…»
Він вийшов у коридор, вернувся в свою кімнату, потім знову вийшов. Наближався він до дверей поволі, нога за ногою, відчуваючи, що в ньому росте страх, мов у простака, що має стати перед королем.
Він узявся за клямку, але затримався… В їдальні дзвенів жіночий сміх. Вокульському потемніло в очах, він хотів утекти й переказати слугою, що захворів, але в цю мить почув позад себе чиїсь кроки і штовхнув двері.
В глибині кімнати він побачив ціле товариство, а насамперед панну Ізабеллу, що розмовляла з Старським. Вона так само дивилася на нього, а він так само іронічно усміхався, як і тоді, в Варшаві…
Вокульський в одну мить опанував себе; гаряча хвиля гніву шугнула йому в голову. Він увійшов з піднесеною головою, привітався з господинею і вклонився панні Ізабеллі, а вона почервоніла і простягла йому руку.
— Вітаю вас, пані. Як поживає пан Ленцький?
— Папа трохи одужав. Він передав вам привіт…
— Дуже вдячний за добру пам’ять. А графиня?
— Тітуся цілком здорова.
Господиня сіла в крісло. Присутні почали займати місця за столом.
— Пане Вокульський, ви сядете поруч зі мною, — заявила пані Вонсовська…
— З великою приємністю, якщо солдат має право сидіти в присутності свого командира.
— А що, вона вже взяла тебе під свою команду, пане Станіславе? — сміючись, запитала господиня.
— Та ще й як! Не часто мене так муштрували…
— Пан Вокульський мститься мені за те, що я водила його манівцями, — зауважила пані Вонсовська.
— А манівцями якраз найприємніше їздити, — відказав Вокульський.
— Я був певний, що так станеться, але не думав, що так швидко, — озвався барон, показуючи два ряди своїх чудових штучних зубів.
— Передайте мені сіль, кузене, — сказала Ізабелла Старському.
— Будь ласка… Ах, розсипав!.. Посваримося.
— Мабуть, нам це вже не загрожує, — відказала панна Ізабелла з комічною серйозністю.
— А ви умовились ніколи не сваритися? — спитала пані Вонсовська.
— Ні; ми маємо намір ніколи не миритися, — відповіла панна Ізабелла.
— Чудово! — промовила пані Вонсовська. — На вашому місці, пане Казимеже, я втратила б тепер всяку надію.
— А хіба я смів коли-небудь її мати? — зітхнув Старський.
— Це справжнє щастя для нас обох, — шепнула панна Ізабелла.
Вокульський прислухався і придивлявся. Панна Ізабелла говорила цілком природно і спокійно, жартуючи із Старського, а його це, видно, зовсім не турбувало. Зате час від часу він крадькома поглядав на панну Евеліну Яноцьку, яка, перешіптуючись з бароном, то червоніла, то блідла.
Вокульський відчув, що з серця йому зсувається величезний тягар. «Звичайно, — подумав він, — якщо Старський ким-небудь і цікавиться в цьому товаристві, то тільки панною Евеліною, так само як і вона ним».
Він одразу повеселішав і пройнявся великою симпатією до ошуканого барона. «Проте остерігати я його не буду! — в думці вирішив він. — Але ж це підлість — радіти з чужої біди».
Коли встали з-за стола, панна Ізабелла підійшла до Вокульського.
— Знаєте, — почала вона, — що я відчула, побачивши вас? Жаль! Я пригадала, як ми збирались їхати в Париж утрьох: я, батько й ви, але з нас трьох доля була ласкава тільки до вас. Ви принаймні приємно розважались там? За нас трьох? Тепер ви повинні віддати мені третину своїх паризьких вражень.
— А якщо вони не веселі?
— Чому?
— Хоч би тому, що вас не було там, де ми мали бути разом.
— Наскільки мені відомо, ви вмієте добре розважатись там, де мене нема, — відказала панна Ізабелла й одійшла.
— Пане Вокульський!.. — покликала пані Вонсовська.
Але, глянувши на нього й на панну Ізабеллу, невдоволено доказала: — Ні, нічого… На сьогодні я вас звільняю. Панове, ходімо в парк. Пане Охоцький…
— Пан Охоцький сьогодні має мене вчити метеорології, — відповіла за нього панна Феліція.
— Метеорології? — перепитала пані Вонсовська.
— Так… Ми зараз ідемо нагору, в обсерваторію.
— А ви, пане Охоцький, тільки метеорологію викладатимете? — спитала пані Вонсовська. — Про всяк випадок, я радила б спитати бабусю, що вона думає про ту метеорологію…
— Ви не можете не вчинити мені якого-небудь скандалу! — обурився Охоцький. — Вам можна їздити зі мною по всяких нетрях, а панні Феліції не вільно навіть заглянути в обсерваторію…
— Та заглядайте собі, мої дорогі, тільки тепер уже давайте підемо в парк. Пане бароне… Бельцю…
Товариство попрямувало до парку. В першій парі пані Вонсовська з панною Ізабеллою, за ними Вокульський, далі барон з нареченою, а позаду панна Феліція з Охоцьким, який розмахував руками і гарячкував:
— Ніколи ви нічого нового не навчитесь, хіба тільки носити чудернацькі модні капелюшки або танцювати сьому чи восьму фігуру контрданса, якщо її який-небудь йолоп видумає. Нічого й ніколи!.. — додав він драматичним тоном. — Бо завжди знайдеться якась баба…
— Фе, пане Юліане, хто ж так говорить?..
— Так, нестерпна баба, яка
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лялька», після закриття браузера.