Читати книгу - "Твори: оповідання, романи, листи, щоденники"

Розігнатися до вікна і, розтрощивши рами й шибки, вибившись із сили, переступити через підвіконня.

29 грудня. Ось ті живі місця в Ґьоте. Сторінка 265: «Тому я потяг свого товариша до лісу».

Ґьоте, 307: «У ті години я не чув жодних інших розмов, крім як про медицину та природознавство, і моя уява перекинулась у зовсім іншу сферу»…

Завершити твір, навіть невеликий, важко не тому, що наші почуття на завершення вимагають запалу, якого наявний справжній зміст сам із себе не викреше, а радше тому, що навіть невеликий твір вимагає від автора самозадоволення й усамітнення в самому собі, вийти з якого в атмосферу звичайного дня, не маючи твердої рішучості й зовнішнього стимулу, важко, отож, перше ніж заокруглити твір і нишком відійти від нього, автор, гнаний неспокоєм, спочатку втікає, а тоді змушений збоку, просто-таки руками, які повинні не тільки працювати, а й за щось триматися, ліпити закінчення.

30 грудня. У моєму потягу до наслідування нема нічого акторського, йому бракує насамперед цілісності. Я зовсім не вмію наслідувати повною мірою щось грубе, підкреслено характерне, такі спроби ніколи мені не вдавалися, вони суперечать моїй природі. А ось до відтворення деталей того грубого у мене, навпаки, потяг рішучий, мені аж руки сверблять передавати, як дехто грається тростиною, як тримає руки, ворушить пальцями, і мені це легко вдається. Та саме ця легкість, ця спрага наслідувати віддаляє мене від актора, позаяк зворотний бік цієї легкості полягає в тому, що ніхто мого наслідування не помічає. Тільки моє власне визнання своєї вдоволеності або частіше невдоволеності засвідчує творчу вдачу. Але далеко за межі цього зовнішнього наслідування виходить внутрішнє, яке незрідка буває таке переконливе й сильне, що в душі бракне спромоги спостерігати й констатувати це наслідування, і я виявляю його аж у спогадах. Одначе тут наслідування таке досконале й так рішуче замінює мене самого, що на сцені воно — за умови, що його взагалі можна зробити зримим, — виявилося б нестерпним. Чогось більшого, ніж розуміння зовнішньої гри, від глядача сподіватися не можна. Якщо актор, котрий за п’єсою має набити іншого актора, розпалившись від надміру почуттів, заходиться бити його по-справжньому і той закричить від болю, то в глядачеві має прокинутися людина і він повинен утрутитись. Але те, що в такій формі трапляється зрідка, не в таких очевидних формах трапляється незліченне число разів. Суть поганого актора не в тому, що він наслідує невдало, а швидше в тому, що через брак освіти, досвіду й хисту він наслідує не ті зразки. Та найсуттєвіша його вада в тому, що він не дотримується меж гри й наслідує аж занадто. Актора спонукає до цього його невиразне уявлення про сценічні вимоги, і навіть якщо глядач гадає, що той чи той актор поганий, бо він тупцяє на місці, перебирає пальцями краї кишені, недоречно береться руками в боки, прислухається до суфлера, будь-що, нехай навіть обставини вже й змінилися, зберігає вбивчу поважність, то й цей актор, котрий на сцену ніби з неба впав, поганий тільки через те, що наслідує надто відверто, навіть якщо йому так лише здається.

31 грудня. …Вранці я почувався таким свіжим і ладним писати, а тепер мені просто-таки заважає думка про те, що пополудні доведеться читати Максові. Це показує також, який нездатний я дружити, — за умови, що дружба в цьому розумінні можлива взагалі. Бо позаяк дружбу годі уявити собі без перешкод повсякденності, то сила-силенна її виявів, хай навіть основа її лишається цілою, раз у раз зазнає руйнації. Звичайно, на цілій основі формуються нові вияви дружби, та позаяк на кожне таке формування потрібен час, до того ж не всі надії справджуються, то ніколи не можна, навіть якщо не брати до уваги перемін в особистому настрої, знову зв’язати що-небудь там, де воно увірвалось востаннє. Тим-то перед кожною новою зустріччю добрих друзів у них має зринати тривога, яка не повинна бути такою глибокою, щоб відчуватися, але яка може заважати розмові й поведінці такою мірою, що починаєш свідомо даватися диву, надто ж коли причина здається незбагненною чи неймовірною. Як же мені читати М., ба навіть писати ці рядки, усвідомлюючи, що прочитаю йому написане?

Крім того, не дає мені спокою ще одне: сьогодні вранці я гортав щоденник, шукаючи, що можна прочитати М. Унаслідок своїх пошуків я не виявив ані особливої цінності в тому, що досі записав, ані потреби негайно все викинути. Мій рішенець завис між обома попередніми думками, ближче до першої, і все ж він не такий, щоб я, з огляду на цінність написаного, попри свою слабість, вважав себе вичерпаним. І все ж таки вже сам вигляд того, скільки я понаписував, на кілька годин майже безповоротно відвернув мою увагу від джерела моєї писанини, позаяк увага канула, певною мірою спливла за течією в тому самому потоці…

1912

3 січня. Багато чого прочитав у «Нойє рундшау». Початок роману «Голий чоловік»[27], якась невиразність загалом, деталі непохибні. «Втеча Ґабріеля Шілінґа» Гауптмана. Освіта людей. Повчально в поганому й доброму.

Новорічні свята. Пополудні я мав намір почитати Максові дещо зі своїх щоденників, уже наперед тішився, але не зробив цього. Ми були якісь не одностайні, пополудні я відчував у ньому розважливу дріб’язковість і поквапність, він був мені майже не товариш, проте я так тримав себе в руках, що бачив себе його очима, бачив, як я весь час марно гортаю зошити, і це гортання й перегортання, ті самі сторінки, що раз у раз мигали перед очима, викликали в мене огиду. Працювати разом, коли між обома така взаємна напруженість, було, звичайно, неможливо, і одна сторінка «Ріхарда і Самуеля», яку ми, долаючи взаємний опір, спромоглися написати, — то лише доказ Максової енергії, а загалом сторінка невдала…

В автобіографії не можна уникнути, щоб замість слів «одного разу», які відповідають правді, досить часто не писати «неодноразово». Бо завжди розумієш: спогади видобувають із темряви те, що слова «одного разу» знищують, і хоч слово «неодноразово» щадить його теж не зовсім, воно — принаймні в очах того, хто пише, — зберігається й переносить його до