Читати книгу - "Три мушкетери"

неодмінно підпише його, бо ж у наказі проставлене вигадане ім'я, отже, він не знатиме, про яку жінку йдеться), — отож, повторюємо, тільки-но наказ буде підписаний, як лорд Вінтер одвезе її на корабель. Крім того, вона знала, що засудженим на заслання жінкам куди важче спокусити будь-кого, ніж тим, яких вважають доброчесними, якими захоплюються в придворних салонах, чию вроду осяває блиск вищого світу і чия принадність відзолочує чарівними променями аристократичного походження. Бути засудженою до принизливого, ганебного покарання — ще не означає для жінки втратити вроду; але це стає нездоланною перешкодою для досягнення могутності знову. Як усі по-справжньому обдаровані люди, міледі чудово розуміла, в якому оточенні найкраще розкриваються особливості її вдачі, її природного хисту. Злидні викликали в неї огиду, моральне убозтво віднімало дві третини її могутності. Міледі була королевою тільки між королевами; вона прагнула влади для того, щоб удовольнити свою пиху. Наказувати слабшим було для неї скоріше приниженням, ніж утіхою.

Безперечно, вона зуміла б повернутися з заслання, — в цьому вона не мала жодного сумніву; але скільки часу триватиме це заслання? Для діяльної та властолюбної натури міледі дні, що їх вона не використала для досягнення високих честолюбних замірів, були фатально втраченими днями. Як же знайти слово, щоб ним назвати дні, загублені в животінні на самому дні суспільства! Втратити рік, два роки, три роки, тобто цілу вічність; вернутись, коли щасливий і тріумфуючий Д 'Артаньян разом зі своїми друзями вже дістане від королеви нагороду, на яку вони цілком заслуговують за свою службу! Ці думки були нестерпні для такої жінки, як міледі. А втім, буря, що лютувала в ній, додавала їй снаги, і вона відчувала, що здатна розтрощити стіни своєї в'язниці, аби тільки її фізичні сили могли б хоч на мить зрівнятися з незламністю її духу.

До того ж, попри все це, серце її краяли спогади про кардинала. Що мусив думати, як собі пояснював її мовчанку недовірливий, неспокійний, підозріливий кардинал, той самий кардинал, який був не тільки її єдиною опорою, єдиною підтримкою і єдиним заступником тепер, а й головним знаряддям її щастя та помсти в майбутньому? Вона знала його й розуміла, що після її невдалої подорожі, хоч як переконливо посилалася б вона на несподіване ув'язнення, хоч як красномовно розповідала б про свої страждання, — кардинал однаково сказав би їй у відповідь з глузливим спокоєм скептика, сильного своєю владою і своїм розумом: «Не треба було попадатися!»

Міледі збирала в кулак всю свою енергію, подумки повторюючи ім'я Фелтона, що було для неї єдиним променем світла на дні того пекла, в якому вона опинилася; і як змія, випробовуючи сили, звиває й розвиває свої кільця, так і вона наперед обвивала Фелтона вигинами своєї винахідливої уяви.

Але час минав, години одна за одною немов будили дзвін, і кожен удар мідного била відлунював у серці полонянки. О дев'ятій годині прийшов, своїм звичаєм, лорд Вінтер, оглянув вікно та грати, перевірив підлогу й стіни, зазирнув у камін і за двері. Поки тривав цей довгий і ретельний огляд, ні він, ні міледі не мовили жодного слова.

Безперечно, вони розуміли, що становище аж надто серйозне, аби марнувати час на непотрібні розмови й безплідний гнів.

— Сподіваюся, — сказав барон, виходячи з кімнати, — сьогодні вночі вам іще не пощастить утекти!

О десятій годині Фелтон прийшов поставити вартового; міледі впізнала його кроки. Вона вгадувала їх тепер, як коханка вгадує кроки свого коханого, — а тим часом міледі ненавиділа й зневажала цього слабкодухого фанатика.

Та умовлений час іще не настав, і Фелтон не зайшов до її кімнати.

Через дві години, коли пробило північ, знову змінилася варта.

Тепер було саме впору. Міледі стала нетерпеливо чекати побачення.

Новий вартовий ходив по коридору.

За десять хвилин прийшов Фелтон.

Міледі прислухалась.

— Ні в якому разі не відходь од цих дверей, — сказав Фелтон вартовому. — Ти ж знаєш — минулої ночі мілорд покарав одного з солдатів за те, що той на хвилину залишив пост, хоч я сам вартував за нього під час його недовгої відсутності.

— Так, я це знаю, — відповів солдат.

— Тому я наказую тобі стежити якнайретельніше. Ну, а я, — додав Фелтон, — зайду ще раз оглянути кімнату цієї жінки, бо мені здалося, що вона збирається накласти на себе руки, а я маю наказ стежити за нею.

— Чудово, — прошепотіла міледі. — Суворий пуританин уже почав брехати!

Що ж до солдата, то він тільки всміхнувся.

— Лихо йому в печінку, пане лейтенанте! — мовив він. — Навряд чи ви можете поскаржитись на таке доручення, особливо якщо мілорд уповноважив вас оглянути також і її ліжко.

Фелтон зашарівся; за будь-яких інших обставин він суворо вичитав би солдатові, який дозволив собі такий жарт. Але сумління говорило в ньому надто голосно, щоб уста наважились що-небудь мовити.

— Якщо я покличу тебе, — сказав він, — заходь до кімнати; а якщо хтось з'явиться в коридорі, негайно поклич мене.

— Слухаюсь, пане лейтенанте, — відповів солдат.

Фелтон увійшов до міледі. Міледі підвелася.

— Це ви? — спитала вона.

— Я обіцяв прийти, — відповів Фелтон, — і от я тут.

— Ви обіцяли мені ще й щось інше.

— Що саме? Боже мій! — мовив молодий офіцер, який, попри все своє самовладання, відчув, що коліна в нього затремтіли, а чоло зросилося потом.

— Ви обіцяли принести ніж і залишити його мені після нашої розмови.

— Не згадуйте про це, добродійко, — сказав Фелтон. — Немає такого становища, хоч яке б воно було жахливе, що давало б право Божому створінню позбавити себе життя. Я вже міркував про це й вирішив, що ніколи не візьму на свою душу такого гріха.

— Ах, ви міркували! — зневажливо усміхаючись, сказала полонянка й сіла в крісло. — Я теж міркувала й теж дійшла рішення.

— Якого?

— Я вирішила, що мені нічого сказати людині, яка не дотримує слова.

— О Боже мій! — прошепотів Фелтон.

— Ви можете йти, — мовила міледі, — я нічого вам не скажу.

— Ось ніж! — сказав молодий офіцер, виймаючи з кишені зброю, що її він приніс, як і обіцяв, але не наважився віддати полонянці відразу.

— Дайте мені глянути на нього, — зажадала міледі.

— Навіщо?

— Присягаюсь честю, я вам негайно поверну його; ви покладете ніж на стіл і станете між ним і мною.

Фелтон простяг ножа. Міледі ретельно оглянула лезо й випробувала вістря на кінчику пальця.

— Добре, — сказала вона, віддаючи ніж молодому офіцерові, — цей ніж