Читати книгу - "Необхідні речі"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Поллі потягнулася до телефона з пародією на рішучість. Долоня – гнучка, неболюча – спинилася зовсім близько біля слухавки. Тому що, можливо, це не Алан. Можливо, то містер Ґонт телефонує. Можливо, містер Ґонт хоче сказати, що не закінчив із нею, що вона ще не повністю заплатила.
Вона знову подалася в бік телефона – подушечки пальців цього разу черкнули пластикову поверхню, – а тоді відсахнулась. Одна долоня вчепилась у другу, і вони обидві скрутилися в нервовий клубок на животі. Поллі боялася мертвого голосу тітки Евві, боялася того, що вчинила сьогодні вдень, того, що містер Ґонт (чи Алан!) може розповісти всьому місту про її загиблого сина, того, що може означати тамта мішанина сирен і машин.
Але понад усе Поллі усвідомлювала, що боїться самого Ліленда Ґонта. Вона почувалася так, ніби її прив’язали до серця величезного залізного дзвона, який, тільки-но почне бамкати, водночас оглушить її, зведе з розуму і розтовче на криваву масу.
Телефон затих.
Надворі загорлала ще одна сирена, і коли вона почала стихати в бік Олов’яного моста, знову прокотився грім. Цього разу близько як ніколи.
«Скинь це, – прошепотів голос тітки Евві. – Скинь це, сонечку. Ти ж можеш – він верховодить жаданням, а не волею. Зніми це. Зламай його владу над тобою».
Але Поллі дивилася на телефон і пригадувала вечір (коли це було, менш ніж тиждень тому?), коли вона потягнулася до слухавки й ударилася пальцями, скидаючи апарат на підлогу. Вона пригадала біль, що рвав їй руку, ніби голодний кіт зі зламаними зубами. Вона не може до цього повернутися. Просто не може.
Чи може?
«Сьогодні в Року діється страшне, – промовила тітка Евві. – Хочеш прокинутися завтра й розбиратися з тим, яку роль у цьому відіграла ТИ? Це дійсно той рахунок, до якого ти хочеш докластися, Трішо?»
– Ти не розумієш, – простогнала вона. – То було не для Алана, а для Туза! Туза Меррілла! А він заслуговує, що б не отримав!
Безжальний голос тітки Евві відказав: «Тоді й ти також, сонечку. Ти також».
4
Двадцять хвилин по шостій того вечора вівторка, поки грозові фронти наближалися, а справжня темрява почала накривати сутінки, поліцейський штату, що замінив Шилу Бріґгем у диспетчерській, вийшов у загальне приміщення шерифської управи. Він обігнув велику ромбоподібну територію, позначену стрічками «МІСЦЕ ЗЛОЧИНУ», і побіг до Генрі Пейтона.
Пейтон мав потріпаний і нещасний вигляд. Попередні п’ять хвилин він провів у розмовах із леді й джентльменами з преси і почувався як завжди після таких зіткнень: ніби його вимастили медом, а тоді змусили покачатись у величезній, укритій мурашками купі гієнячого лайна. Його заяви були не настільки добре підготовлені (і не настільки неспростовно невиразні), як того хотілося б. Телевізійники притиснули його. Вони хотіли вести прямий ефір у часовий інтервал з вісімнадцятої по вісімнадцяту тридцять, коли транслюють місцеві новини. Відчували, що мусять провести прямий ефір. Ніби, якщо він не кине їм хоч якусь кістку, об одинадцятій його розіпнуть. Його ледь не розіп’яли все одно. Генрі близько як ніколи за всю кар’єру підійшов до того, щоб бовкнути, що ніхера не шарить, що тут діється. Він не покинув цю імпровізовану пресконференцію. Він із неї втік.
Пейтон раптом почав усвідомлювати: він шкодує, що не слухав Алана уважніше. Коли він приїхав, здавалося, що робота полягатиме суто в усуненні наслідків. Тепер він уже не був у цьому впевнений, зважаючи на те, що за час його перебування тут сталося ще одне вбивство – жінки на ім’я Міртл Кітон. Її чоловік ще досі десь тут, на волі, мабуть, уже чкурнув за гори й за доли, але є також імовірність, що він просто радісно носиться по цьому маленькому дивному місту. Чоловік, що прикінчив свою дружину молотком. Першокласний псих, іншими словами.
Проблема в тому, що він не знає цих людей. Алан і його заступники – знають, але Алана й Ріджвіка тут нема. Лапойнт у лікарні, мабуть, надіється, що лікарі випрямлять йому ніс. Генрі роззирнувся в пошуках Клаттербака і якось навіть не здивувався, що той також здимів.
«Сам хотів цього, Генрі? – почув він голос Алана в голові. – Прекрасно. Ось маєш. А що стосується підозрюваних, пропоную почати з телефонного довідника».
– Лейтенанте Пейтон! Лейтенанте Пейтон!
То підбіг поліцейський із диспетчерської.
– Що? – рявкнув Генрі.
– У мене на рації доктор Ван Еллен. Хоче з вами поговорити.
– Про що?
– Не сказав. Сказав лише, що мусить з вами поговорити.
Генрі Пейтон рушив у диспетчерську, дедалі більше почуваючись ніби дитина, що їде на велосипеді без гальм униз крутим схилом, коли з одного боку урвище, а з іншого – скелі, ну і ще за ним женуться голодні вовки з обличчями репортерів.
Він узяв мікрофон.
– Це Пейтон, вас слухаю.
– Лейтенанте Пейтон, це доктор Ван Еллен. Окружний судмедексперт. – Голос звучав примарно й віддалено, його переривали нечасті, але потужні шквали шуму.
«Це, мабуть, через бурю, що невдовзі почнеться», – подумав Генрі. Замало розваг для Діка й Джейн[151].
– Так, я вас знаю, – відказав Генрі. – Ви забрали містера Бофорта в Оксфорд. Як він, прийом?
– Він…
Тріск, тріск, шуму приск.
– Вас перериває, докторе Ван Еллен, – сказав Генрі настільки терпляче, наскільки міг. – До нас тут, здається, наближається неабияка грозова буря. Будь ласка, повторіть. Прийом.
– Помер! – прокричав Ван Еллен крізь шуми. – Він помер у швидкій, але ми вважаємо, що не внаслідок кульового поранення. Розумієте мене? Ми вважаємо, що пацієнт помер не внаслідок кульового поранення. Спочатку в його мозку виник нетиповий набряк, який згодом розірвався. Найвірогідніше, це через якусь токсичну речовину, якусь неймовірно токсичну речовину, що потрапила йому в кров після пострілу. Від тієї ж речовини в нього буквально розірвалося серце. Підтвердьте.
«О Боже», – подумав Генрі Пейтон. Він послабив краватку, розстебнув комірець і знову натиснув кнопку передачі.
– Підтверджую ваше повідомлення, лікарю Ван Еллене, але дідько б мене вхопив, якщо я його розумію. Прийом.
– Токсин, найпевніше, містився в кулях пістолета, з якого його підстрелили. Інфекція розповсюджується спочатку повільно, а тоді прискорюється. У нас дві чіткі віялоподібні точки проникнення – рана на щоці і в грудях. Дуже важливо, щоб…
Трісь хрясь шшшш.
– …зараз? Десять-чотири?
– Повторіть, лікарю Ван Еллене. – Генрі благав Бога, щоб чоловік просто взяв слухавку. – Будь ласка, повторіть, прийом.
– У кого той пістолет? – заверещав Ван Еллен. – Десять-чотири!
– У Девіда Фрідмена. З відділу балістики. Він повіз його в Оґасту. Прийом.
– Він його спочатку розрядив, десять-чотири?
– Так. Це стандартна процедура. Прийом.
– Це револьвер чи самозарядний пістолет, лейтенанте Пейтон? Зараз це найважливіше. Десять-чотири.
– Самозарядний. Прийом.
– А гільзу
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Необхідні речі», після закриття браузера.