Читати книгу - "Чигиринський сотник"

Перехнябилася зміюка набік, ще спробувала було одним крилом махати, та не вдержалася і гепнула посеред двору, здійнявши хмару куряви. Підскочила, мов курка, кинулася до Михася, тягнучи вціліле крило по землі,— й заорала носом у землю. Зацебеніла чорна кров із рани, а грубі пазурясті лапи задриґалися, немов у лихоманці, й почали гребти суху шпаристу землю.

— Що, — заволав Михась, вимахуючи самострілом, — гарний гостинець, еге?!

Коли ж це бачить: іде до нього Мурмило. Як упала зміюка додолу, одлетів звіздар аж до криниці, а тепер на ноги звівся й рушив повагом до Михася. Аж усередині похололо козакові, як зупинився клятий пекельник за кілька кроків і глянув на нього, пропікаючи очима.

— Ходімо, — каже Михасеві.

— Куди? — пролебедів малий козак, бо й душа його у п’яти втекла.

— Туди, де чорні маки цвітуть, а берегами мертвої ріки вічно бродять неприторенні душі…

Хтів було Михась поворухнутися, та ба: скував його своєю волею звіздар. І характерник стоїть, неначе маняк у степу, навіть очима не кліпає.

— Не втечеш ти нікуди, — каже Мурмило. — Що має статися, те станеться, хоч би й небо упало на землю. Із нащада світа записано у пекельних книгах, що прийде образ Матери Лади у підземний світ і візьме його до рук син її, которий Чорнобогом зветься.

— І що тоді буде? — питає Михась.

— А буде Чорнобіг над усім світом владарювати, — каже звіздар. — Не знаєш хіба?

— А як не піду я з тобою?

Зареготався клятий Мурмило, а літавиці закружляли над ним і закричали пронизливими голосами.

— Що, — каже, — не всі вдома і хата на клямці? Олію в голові катма? Куку на муню, еге?

— А що? — питає Михась, образившись.

— Не може людина нічого в сьому світі. З води вона і землі, то нічого не важить. Вік її короткий, і пропадає вона, як трава восени. Що ти обернеш супроти сили Чорнобогої? Малий ти і нікчемний, щоб чоло йому ставити!

Мовчав Михась, дивлячись у небо, де курілася хмара чорного диму, переснована червоними іскрами.

— Ще раз кажу: іди зі мною! — звелів Мурмило.

Закружляли літавиці над Михасем — ось-ось ухоплять, нехай-но здасться на ласку пекельну!

— Покорися! — ще голосніше сказав звіздар. — Як сам підеш і ляльку сюю оддаси, то не треба буде тобі ні про що думати, бо візьме твій гріх на себе владар землі та неба.

І відчув Михась, що мізерний він супроти пекельної волі. Охляв він і понурився — стоїть і не знає, як бути.

— Дажбог на небі, й діла йому нема до тебе, — знову озвався звіздар. — Не прийде він тобі на поміч, бо люди самі мають обирати поміж добром і злом. Покинув він тебе віч-на-віч із нами, а без нього що ти удієш? Не підеш сам, то візьму тебе зараз і понесу в пекло!

І насилу він сказав теє, як зірвався страшенний вітер. Застугонів він, заголосив, заквилив, і така курява встала, що світа божого за нею не стало видно. Заспівало щось тисячами голосів Михасеві у вухах, як ото в церкві буває, коли правиться на Великдень, а потім неначе завіса якась роздерлася у нього перед очима, і завертілося все увіччю, заплигало, замигтіло, заступаючи одне одного і розсипаючись по тому на друзки: побачив малий козак гору Заруб, кріпость на ній, а внизу, біля підніжжя, ціле море війська зі списами і мечами, а над ним стяг, де шкірить зуби двоголова Баба-яга; побачив гуляй-городини, що вже сливе впритул присунулися до валів, а в тих вежах дерев’яних побачив стрільців, що засипали городище дощем палаючих стріл; побачив воїнів, що рубалися на валах із напасниками і спихали їх униз ратиськами; побачив, як спалахнуло городище і оперезав тую гору полум’яний вінець; побачив, як відчинилася брама і вилетіла на конях жменя сміливців, а попереду мчала на гнідому жеребці золотокоса діва у срібному панцирі — в руці у неї був меч, а над головою майорів стяг, і сяяло на нім Дажбоже свастя; побачив, як урізалася та хоругва у ворожу лаву, зім’яла її, розпанахала, неначе ганджаром, як замигтіло оружжя в страшенній січі й почали падати ворожі бійці, немов трава під косою; побачив, як меншало й меншало сміливців, а золотокоса діва остатнім зусиллям прорвалася до стяга з двоголовою Ягою і, замахнувшись, зітнула його одним ударом меча; побачив, як похилився й упав той стяг, а тіло золотокосої войовниці попливло над військом, пронизане списами, — і коли усе теж постало перед ним, то збагнув він, що не сам на сім світі, бо стоять за ним усі ті, що жили на цій землі й полягли за неї, й коли він утямив усе теє, то спали із нього злі чари, й уже знав він, що має чинити далі.

Утер він чоло рукавом і каже:

— А от не піду!

— Не підеш? — питає звіздар. — А ось я за вухо поведу тебе!

— Ану ж бо поведи!

— А думаєш, не поведу?

— А спробуй! — каже малий козак.

Та й дістав запоясника з-під поли, і сяйнув ним на