Читати книгу - "Колонія. Історія Ріки, Lexa T Kuro "

Мене ув'язнили в сирій, холодній та брудній камері розміром 2 на 3 метри, без вікон. Лежала я на брудному матраці, віддавши своєму втомленому тілу хоча б трохи спокою та спрямувавши очі вгору, на стелю, де блакитний ліхтарик розсіював світло, створюючи гнітючу атмосферу. Його сітка кишіла мільйонами маленьких точок, які виглядають як зірки на небі. Цього разу мені не дісталося привілеїв самотності, камера була не стандартна: ніякого металевого люку в стелі, а решітка замість однієї зі стін. Отже кожен мій рух, кожен подих був під пильним наглядом Охоронця.

Хоч я й відчувала дику втому, проте заснути не могла... Мій розум відійшов далеко від цього місця — думки створювали мішанину в голові, стрибаючи з жахіть про Реда і те, що з ним, можливо, сталося, до того — що відбувається у світі за Стіною...

«Чому ми відділені стіною від іншого світу? Чому нам не розповідають всього, особливо про війну? Які секрети приховують стіни інших Колоній? Стіни Міста? Стіни Вогнища? І чому я тут, у цій Колонію? Чи може звичайна сирота, яка потрапила сюди за звичним сценарієм нашого світу та правилами Спільноти бути дійсно особливою? А чим я особлива? Дідько! Про що я зараз думаю..? Треба хвилювати чи все добре з Редом? Чи йому допомогли? Якщо за нами спостерігали, то чому довели його до такого стану, що він втратив свідомість? Що замислив його батько? Та взагалі навіщо я Еммеріху Вінґарду?» — цей коловорот питань вибивав мене з колії, залишаючи лише спустошення та розчарування. І якщо була хоча б одна ниточка, яка з'єднувала мене з минулим, то це спогади, які в мене забрали... Але зараз, в цьому місці, де час наче зупинився, я відчувала, що щось велике відбувається. Що щось переверне мій світ з корінням. І на всі сто відсотків я була готова дізнатися правду, незалежно від наслідків. Дійсно готова.

Час тягнувся дуже повільно, мов в'язке смолоскипне полотно. Коли-не-коли я дивилась крізь решітку на Охоронця, і наші очі постійно ззиралися. Суворе обличчя цього хлопака незабаром перестало здаватися мені безликою маскою та почало набувати людських рис. Років на сім-вісім старший за мене, приємна нордична зовнішність, короткий білявий їжачок, і великі очі блакитно-сірого відтінку, що спостерігали за мною з цікавістю, а також відчутною в них тугою. Але що ще мене дійсно зацікавило в Охоронці — це шрам над його верхньою губою, який можна було побачити лише під певним кутом освітлення. Такі шрами залишає нейрозброя, а саме — нейробатіг.

«В мене таких багато на спині... Але чому шрам від такої зброї у людині на обличчі, а тим паче в Охоронця? Чи це пам'ять про минулі битви, чи щось інше? Можливо, цей хлопець не такий бездушний, як здається на перший погляд... Можливо, в цьому шрамі захована його історія, його біль, його сумніви... Гм...»

Мабуть, я довго не зводила з Охоронця очей, бо раптом він запитав:

— Тебе звати Ріка, вірно?

Від того, як приємно та м'яко, із сумішшю захоплення й тривоги, звучить його голос, я навіть здригнулася. Його питання було несподіваним, і я відчувала, як серце прискорено б'ється.

— Так. А Вам чого з цього? — силкувалася сказати це як можна більш безбарвно, але мій голос дрижав, як листя на вітрі. Відчуття було таке, наче я стою на краю прірви, не знаючи, що чекає мене знизу.

Деякий час він мовчав, покрутив головою навсібіч, наче хотів впевнитися, що нас ніхто не чує, а потім, знов опустивши погляд на мене, обережно запитав:

— Мене звати Сміт Скотт. Ти колись чула про мене?

— Ні, — відпочила сухо, але всередині вся напружилась.

— Ти пам'ятаєш Луту? — раптом ледь почулось його наступне питання.

Здивовано втупилась у молодого чоловіка, звівши брови та відчувши збентеження. «Лута» — це ім'я, яке відзначалося в моєму пам'яті, але я не могла знайти його місце в часі та просторі.

— А чого це я маю його пам'ятати? — гмикнула, не зводячи з Охоронця пильних очей.

Перше ніж відповісти він знов обвів приміщення навколо себе поглядом. Відчувалася напруга, яка висіла в повітрі, наче електричний заряд перед грозою.

— Не його, а її.

— А хто це? — мене трохи бентежила ця дивна розмова з чоловіком, якого я бачу вперше. Відчувалася цікавість та невпевненість нас обох. Мій розум працював на повних оборотах, намагаючись знайти зв'язок між Лутою та мною.

— Ти жила з нею деякий час в минулому, — прозвучав його напівшепіт.

Насторожилась, відчуваючи себе збентеженою та вразливою, серце забилось швидше. У цей момент мій розум тривожно перегортав сторінки спогадів, шукаючи сліди Лути.

— Моя стара сусідка по кімнаті? Дідько, я майже не пам'ятаю її... Не пам'ятаю її номер... Її звали... Лута? — здивовано втупилась у молодого чоловіка.

Він нічого не відповів лише кивнув, і знов покрутив головою навсібіч. Запала мертвотна тиша, і я вирішила, що наша розмова добігла кінця, але раптом його тихий голос прорвав цю тишу:

— Я кохав її.

«Ох, оце так за заява... Очманіти можна!»

Підняла на нього ошелешені очі.

«Чому він обрав мене для цієї розмови? Чому саме зараз? Чи це знов якесь випробування для мене? Наступний крок у експерименті славнозвісного містера Вінґарда?»

Відчувала, що відповіді приховані в тіні минулого, в спогадах, які я втратила... але...

— А мені навіщо ця інформація? Її вже пару років як забрали... — запитала зухвало-насторожено, силкуючись здаватися байдужою.

— Я намагався допомогти їй. Хотів організувати втечу, — почав дивно виправдовуватися Сміт впалим голосом, попередньо знов подивившись навсібіч.

Зізнаюсь, розмова ставала все більш цікавою, хоч і насторожувала. Щоб трохи розслабитися, я змінила позу — підсунула руки під голову та вмостилась зручніше на матраці. Якщо твердий матрац й віддзеркалював мою безвихідність, то руки під головою були опорою, острівцем спокою в безмежному океані невідомості.

— Як розумію, втечу не вдалося здійснити, чи не так? — обережно, намагаючись не виказувати зайвих емоцій спитала я.