Читати книгу - "Пісня дібров, Павло Сергійович Дерев'янко"

Гвардієць повернувся з офіцером, який наказав опустити рушниці.

— Не гайте часу, — пробасив Малюк. — Або пропустіть доброю волею, або я зайду з боєм. Так чи інакше я потраплю всередину, і ви знаєте, що не здатні мене спинити.

— Ми пропустимо вас, пане Яровий, під мою особисту відповідальність, — кивнув офіцер. — Але зброю мусите віддати.

— Крім пірнача.

— Авжеж, ясновельможний пане. Крім пірнача.

Ярема зайшов до великої купольної зали, повної галасу і спертого повітря. Місце, звідки почалося омріяне сходження старшого брата до гетьманської булави. Офіцер, безсумнівно, послав вісника до Якова, тож його прибуття — питання часу.

За трибуною виступав якийсь молодик: певно, мріє повторити шлях Якова Ярового. Його голос тонув у кількох десятках розмов, що точилися довкола. Характерник сунув до трибуни найближчим проходом, розводячи делегатів руками, наче водорості. Ті невдоволено дивилися на нього, впізнавали, розступалися, і стривожений гомін швидко полетів над трибунами.

Як той візник, думав Ярема. Нахабні, зарозумілі, самовпевненні. Проситимуть вибачення, лише коли їм всипати гарячих... Проситимуть нещиро, бо навіть тоді вважатимуть це негідним свого статусу приниженням.

Сіроманець піднявся до трибуни. Оратор замовк і звільнив місце. Зала мигцем стихла, і сотні очей звернулися до нього.

— Десять років тому я потрапив у полон до одного заможного покидька, — почав Ярема. — Можливо, дехто з вас досі пам'ятає його прізвище — Борцеховський.

Дехто досі пам'ятав.

— Цей магнат полюбляв розвагу — полювання на характерників. Мав цілий загін мисливців, які гасали за оберненим вовком, поки не заганяли в яму, де й розстрілювали. Усі працівники маєтку Борцеховського знали, що відбувається в лісі поруч. Але мовчали. їм платили, і вони мали тепле місце. Що їм до життів якихось вовкулак?

Ярема поправив очну пов'язку.

— Я був юним і не знав, що зло — це не лише про ворога, який чинить лихо. Це також про ближнього, який мовчки спостерігає за кривдою, а потім іде у власних справах. Він не заступиться і не підніме голосу проти. Так зробили працівники Борцеховського, — Яровий вказав рукою на залу. — Так учинили ви. Закарпатці і слобожани, поліщуки і наддніпрянці, тавридці і галичани — ви, обранці людей, ви всі змовчали. Без клятих характерників стане легше, вирішили ви. Сіроманці забагато собі дозволяють, зловтішалися ви. Нарешті їх поставлять на місце! Підписали цидулку, а потім перелякано споглядали, як у цій самій залі вбивають осавул... А потім приходили на місце вбивства знову і знову — ніби нічого не трапилося.

Він вихопив пірнач і вказав на ряди, де трапилася трагедія.

— Але ця кров і досі там!

Пірнач безжально вперіщив по трибуні.

— Ви мовчали! Мовчали, коли Буду вирізали до ноги. Мовчали, коли шалені хорти котилися країною, коли вбивали характерників і їхні родини. Ви мовчали, — шляхтич стиснув кулак. — Я вбив багатьох людей — але ваші руки по лікті у крові.

Поповзли несміливі перешіптування.

— Ви мовчали, тому стуліться і зараз!

Ярема знов ударив по трибуні, і шепотіння збрило.

— Жалюгідні боягузи! Ви покинули власну столицю напризволяще. Ви здали її! Так само, як здали Сірий Орден, що боронив ваші вельможні дупи. Поки ви відсиджувалися в тилу і думали, куди тікати далі, ми вбили ворога, що звався Безсмертним!

Від третього удару трибуна заскреготіла, наблизившись до межі свого існування.

— Я відчуваю ваш страх. Він смердить, наче величезна купа лайна! Ви дивитесь на цю трибуну і уявляєте, як мій пірнач проломлює ваші голови. Труситесь від думки про помсту Ордену. Згадуєте долю Кривденка! Не переживайте, сучі діти. Все буде добре. Ви вийдете сухими з води. Ваш злочин забудуть. Сірий Орден зникне, як ви того й бажали.

Характерник упивався страхом і нерозумінням на їхніх обличчях.

— До слова: мій старший брат не мав до замаху жодного стосунку. Темуджина вбили останні лицарі Сірого Ордену самотужки. А що гетьман? — Ярема розсміявся. — У дитинстві Яків крав мої іграшки, і з віком нічого не змінилося. Красти чужі лаври — це професійна навичка досвідчених політиків.

Двері розчахнулися, і до зали влетів загін особистої гвардії гетьмана.

— А ось і він! Як завжди, у всьому білому, — Ярема привітно змахнув пірначем. — Може, брате, розкажеш шановному панству, як я намагався попередити про навалу Смарагдової Орди, а ти у відповідь наказав кинути мене до в'язниці і привселюдно звинуватив у замаху?

Останнім ударом шляхтич добив трибуну на друзочки, не звертаючи уваги на гвардійців, які оточили його. Дивився лише на старшого брата, що схрестив руки посеред зали.

— Кидайте зброю, пане Яровий. Вас заарештовано, — наказав знайомий офіцер.

— Знову?

Ярема було засміявся, аж раптом випустив пірнач із руки і ноги йому підкосилися.

Тіло розтягнулося тятивою над чорною прірвою. Калиновий міст тремтить у полум'ї. Вогонь перекидається на сувій. Його власне серце горить разом із ним.

КРОВ.

Тіло розсипалося шматочками на розпечені пательні. Хочеться пити. Вовком він біжить між лусками попелу, що сипляться на озеро. Озеро кипить кров'ю. Спраглий до межі, він стрибає в нього і захлинається.

СМЕРТЬ.

Тіло палає, покрошене і пересмажене. М'ясо відходить від почорнілих кісток, що репаються від жару. Плавляться нігті, очі вибухають слизом. Смердить хутро, смердить волосся.

ПРОКЛЯТТЯ.

Він перед родинною дібровою. Прекрасна пісня, що лине звідти, пронизує його і зцілює біль неможливих тортур, дарує спокій і мудрість, знімає полуду з очей, аби він прозрів і побачив, що насправді то не дуби, а людські постаті.

Він упізнав найближчого — Семен Яровий, його батько.

Впізнав другого — Микола Яровий, його дід, останній осавула куреню військових.

За ними стояли інші. Він упізнав їх за портретами, які зберігалися в маєтку: прадід, прапрадід... Усі, кого він навідував у родинній діброві.

Вони дивилися на нього дивними променистими поглядами і співали, оповідаючи таємниці світу, а він спрагло наповнювався неземним знанням, що хотів закарбувати і пронести до...