Читати книгу - "Пісня дібров, Павло Сергійович Дерев'янко"

Але пісня скінчилася. Він не хотів, аби вона завершувалася, був ладен слухати її до скону, і відчайдушно чіплявся за останні нитки прекрасного видіння, що тануло.

Ярема отямився на підлозі, у розірваному скривавленому одязі і рештках вовчого хутра. Великим колом довкруж зібралися люди: першою лінією стояла особиста гвардія гетьмана зі зброєю наголо.

Скуті судомами м'язи розпружилися, і шляхтич обережно сів. Наче вибухом оглушило...

— Лікаря! Лікаря!

Коло обережно стиснулося і загомоніло. Ярема хитнув головою, мазнув пальцем по прокушеній губі. Прошепотів заповітні слова... Ранка кровила. Він повторив чари вдруге. Кров не спинилася.

Він звернувся до найближчого гвардійця, вказавши на його штик:

— Сталь?

— Найкраща чигиринська, — відповів той.

— Дай-но мені.

Гвардієць обернувся до Якова, і той нетерпляче махнув.

— Дай йому.

Характерник вхопив зброю — руки досі трусилися — і полоснув себе по долоні. Сталь не ковзнула, не злетіла геть, а лишила глибокий болючий поріз, який одразу заповнився кров'ю. Зала вибухнула криками:

— Що за дідько!

— Він же характерник, чи не так?

— Як таке могло статися?

Ярема відкинув штика. Згадав про Щезника, про його послання. І зрозумів ціну, яку Северин заплатив Ґаадові за знищену угоду.

— Збрехав ти мені, братику. Збрехав...

Яків торснув його за плече. Коли він устиг підійти?

— Агов, Яремо! Чуєш мене?

— Чую.

— Що це значить? — він показував на його долоню. — Що тільки-но сталося?

Господи, чому вони такі дурні, подумав Ярема.

— Прокляття знищено, — оголосив шляхтич, і всі завмерли. — Характерників більше нема.

Мить тривала тиша, а потім залу наповнило оваціями. Лікар безцеремонно розштовхав натовп і заходився перев'язувати його долоню; Яків щось говорив, інші збудженно патякали... Ярема не слухав.

Він дивився на рештки вовчого хутра і думав про Северина.

***

Сріскотіли просушені травневим сонцем дрова, облизували мідь довгими язиками полум'я. Казан побулькував, дражнив смачним ароматом.

— Ох і спека!

Чоловіки тамували спрагу барильцем пива, яке витягнули з прохолодного льоху.

— Тату, а це правда, що запорожці багато риби їли?

— Нею і жили, — старший Вдовиченко поправив крислатого капелюха, з-під якого бігли цівочки поту. — Великий Луг щедро дарував усіляку рибу, і вживали її по-різному: варену, копчену, солону, печену. Щербу на юшці робили, тетерю...

— Оце в нас буде справжня козацька юшка, — Ігор приклав до змокрілого чола прохолодний келих. — Триярусна!

Першим ярусом зварили йоржиків просто в лусці, потім у проціджений бульйон додали другий ярус — почищених окунів — а також цибулі з петрушкою. Третім ярусом мала бути щука, яка чекала свого часу біля казана. Усю цю рибу Вдовиченко і Чорнововк зловили вдосвіта на річці, а Святослав невідривно крутився поруч, всіляко демонструючи, що він дорослий і з малечею більше не водиться. Характерники з того посміювалися, чаклували над варивом, хлебтали пиво, а хлопець пив свіжий квас, що з вигляду був майже як пиво — і тим долучав його до світу чоловіків.

Северин і Максим гасали по подвір'ї. Зневажаючи спеку, лупили бур'яни дрючками, влаштовували засідки на уявних ворогів, нападали і відступали під дзвінкі волання:

— Сірий Орден!

— Не займай!

Прибігали до казана понюхати юшку, кинути дрібне сміття в багаття і повитріщатися на випатрану щуку, яка, здавалося, вхопить гострими зубиськами будь-кого, хто спробує її торкнутися. Біля вогнища було занадто гаряче, тож хлопчаки тікали у тіні дерев, перепочивали в прохолоді, а затим бігли до хати і просили пити.

На ґанку біля винесеного столу господарювали Оля з Ярославою: обидві причепурилися, неспішно готують тісто на вергуни, розважаються розмовами і келишками абрикосової настоянки — без краплі міцного, як відомо кожній добрій господині, вергуни не смакуватимуть.

Щоразу, як Северин бачив маму, то не міг притлумити бажання розглянути її. Така незвична без сірого дорожнього одягу, характерницького чересу і зібраного на потилиці волосся! Така вродлива у вишитій сорочці, прикрашеній коралями, високій хустці... Навіть обличчя інше! І чому вона не вбирається так ошатно щодня?

— З сусідами пощастило, — розповідала Ярослава. — Домовилися так, що вони тут за усім наглядають, і за те забирають собі дві третини врожаю.

Максимова мама теж мала святковий і красивий вигляд, що не забирало її суворого норову, тож перебивати розмову було не варто: краще дочекатися вільної миті.

— Чимало забирають, — здивувалася Ольга.

— Але ж і роблять вони чимало, — Ярослава спробувала тісто. — Ми сюди лише погостювати приїжджаємо, а тут усе готове стоїть у льосі, чекає — бери і на стіл подавай. На зиму все засолюють, варять, квасять... Чесні люди, не обманюють. Нам тієї третини з головою вистачає, натомість за господарством око постійне.

— Могли б уже й бур'яни повиривати, — пробурчала Ольга.

— І хату побілити, еге? Тобі мед, так ложкою!

— Люблю солодке, що поробиш.

Характерниці цокнулися келишками. Ось вона, вільна мить!

— Мамо, — покликав Северин. — Чуєш...

— Що, вовчику мій?

— А можна твій черес узяти? Ми погратися хочемо.

— Бери-бери, він у хаті лежить.

— Дякую!

— Мамо, — почав своєю чергою Максим.

— Потім поклади на місце, — Ярослава обережно, аби не заляпати брудними руками, поправила шапочку на білому волоссі сина.

Хлопці чкурнули до хати. Ось тепер буде справжня гра! Мамин черес зручніший, бо татів занадто широкий і може оперезати двох хлопчиків одразу.

Северин ухопився за потріскану, пом'якшену зливами шкіру, начепив черес на пузо, заходився воювати з клямрами. У мами вони завжди начищені до блиску, а в батька — тьмяні, припаді пилом. Першим застібнувся бронзовий тризуб: із нього за кілька років почнеться його учнівство. Другим брязнув срібний вовк — немов іклами клацнув.

— Я так мрію стати