Читати книгу - "Закохана в проблеми , Вікторія Ваширенко"

Віка (продовження: 28.03)

Ранок:

Прокинулась від того, що на обличчя впало м’яке сонячне світло — таке лагідне, що аж не вірилось, ніби вчора все було справжнім. Здавалося, що той ліс, кров, біль, поліція — лише поганий сон.

Але потім я побачила Дениса, який сидів у кріслі біля мого ліжка, з телефоном у руках і розпатланим волоссям. Очі в нього були втомлені, але щасливі. Як тільки він помітив, що я дивлюся на нього, усміхнувся:

— Добрий ранок, зіронько моя. Сьогодні ти вільна пташка.

— Виписують? — прошепотіла я, і серце зробило сальто.

— Так. Сьогодні. Я вже з мамою говорив. Вона знову хоче зварити “супчик для вагітної богині”.

Я засміялась. І тільки тоді помітила, що на тумбочці стоїть пакет з одягом. І поряд — плюшевий бегемотик від Діани. Його очі ніби підморгували.

— А одяг?

— Анжела принесла. Каже: “Має виглядати, як вагітна кінозірка, а не жертва драми”. І ще додала: “Вона, між іншим, пережила викрадення, а не просто поганий манікюр”.

Я закотила очі й усміхнулась.

Переодягнулася повільно. Мішкуватий светр, чорні легінси, кросівки. Живіт уже був доволі помітний, але я ще могла “маскуватись”, як я це називала. Та в очах Дениса — я бачила зовсім інше.

— Ти така красива. Навіть після всього.

— Навіть після лісу, крові, переляку?

— Особливо після цього.

---

На вулиці. Перед лікарнею.

Біля входу нас уже чекали: Анжела з кульками (на одній напис "Queen of Drama, але жива"), мама, тато, Діана й… такса в светрику. Чужа.

— Це хто? — запитала я, вражено витріщившись.

— Подарунок від Анжели, — відповіла мама, тримаючи повідок. — Вона каже, що після таких пригод треба когось, хто гавкатиме раніше за тебе.

— Це не пес, а сирена, — пробурмотів тато.

— А ім’я? — запитала я, опускаючись до пса. Він лизнув мене в ніс.

— Я думала — Вжик. Бо він, як твоя історія, — з розгону в серце, — сказала Анжела з гордим виглядом.

Я розсміялася.

— Добре. Вжик, їдеш з нами додому.

---

У машині, вже дорогою.

Денис вів авто, тримаючи однією рукою кермо, а іншою — мою долоню. Я сиділа в теплому светрі, з бегемотом на колінах і Вжиком біля ніг.

— Вже хочеться додому, — тихо сказала я. — Просто… лягти. І знати, що я більше не одна.

— Ти вже давно не одна, — відповів Денис. — У тебе є я. Малюк. Бегемот. І тепер ще й Вжик.

— Справжня банда.

— Банда, яка ніколи тебе не покине.

Я усміхнулась. І вперше за багато днів мені стало по-справжньому тепло.