Читати книгу - "Сто років самотності (збірка)"

удару Сантьяго Насар скоцюрбився, склавши на животі руки, болісно мекнув, як молодий бичок, і спробував обернутися до них спиною. Тоді Пабло Вікаріо, який був зліва з кривим ножем, завдав йому єдиного удару в поперек, і тугий струмінь крові забризкав убивці сорочку. «Його кров пахла, як він», — розповів мені Пабло. Діставши уже три смертельні рани, Сантьяго Насар знову обернувся до братів лицем і сперся спиною на двері рідної домівки, вже не виявляючи найменшого опору, так наче хотів тільки, щоб вони добили його обидва порівну. «Він більше не кричав, — розповів Педро Вікаріо слідчому. — Навпаки, мені здалося — він сміється». І тоді обидва стали машинально штрикати його по черзі, мов хотіли приколоти до дверей. Пливучи за течією, яка підхопила їх потойбіч страху, вони навіть не чули криків усього містечка, нажаханого тим злочином. «Я почував себе так, немов скачу верхи на коні», — посвідчив на допиті Пабло Вікаріо. Але незабаром обидва отямились від того забуття, бо геть змучились, і їм раптом здалося, що Сантьяго Насар не впаде ніколи. «Хай йому всячина, кузене, — розповів мені Пабло Вікаріо. — Ти навіть не уявляєш, як це важко — вбити людину!» Намагаючися завдати останнього смертельного удару, Педро Вікаріо спробував поцілити в серце, але вдарив майже під пахву, як робив, коли цілив у серце свиням. Насправді Сантьяго Насар не падав тільки тому, що вони підтримували його, приколюючи до дверей. Охоплений розпачем, Пабло Вікаріо полоснув ножем по животу, і з якимось лунким виляском кишки вивалилися назовні. Педро Вікаріо хотів зробити те саме, але руку йому скорчило від жаху, і він лише криво різонув по стегну. Сантьяго Насар ще якусь мить стояв, спираючись на двері, аж поки побачив власні нутрощі, лискучі й голубі під сонцем, а тоді впав навколішки.

Пласіда Лінеро довго шукала сина у спальнях, гукала його й чула якісь крики, але то кричав не Сантьяго Насар. Нарешті вона виглянула у вікно й побачила на майдані близнюків Вікаріо, що бігли до церкви. За ними гнався Джаміль Шаюм зі своєю рушницею, з якою ходив полювати на ягуарів, гналися й інші араби, неозброєні, і Пласіда Лінеро подумала, що небезпека минула. Тоді вийшла на балкон спальні і побачила Сантьяго Насара під дверима — долілиць у поросі, він силкувався підвестися з калюжі власної крові.

Скоцюрбившись і перехилившись на бік, він таки зіп'явся на ноги і пішов у стані передсмертної агонії, підтримуючи руками кишки.

Він здолав понад сто метрів, обходячи весь будинок, щоб дістатися до дверей чорного ходу. Розум йому ще цілком не затьмарився, і він не пішов вулицею, бо так було далі, а звернув у сусідній будинок. Пончо Ланао, його дружина та п'ятеро дітей нічого не знали про те, що відбулося за двадцять кроків від дверей їхнього дому. «Ми чули крики, — розповіла мені дружина Пончо Ланао, — але гадали, що то вітають єпископа». Вони саме сіли снідати, коли побачили, як у двері зайшов Сантьяго Насар, забризканий кров'ю, підтримуючи руками нутрощі. Пончо Ланао розповідав мені: «Я ніколи не міг забути, як жахливо смерділо від нього лайном». Але Археніда Ланао, найстарша дочка, запевняла, що Сантьяго Насар, як і завжди, ступав з гідністю, не заточуючись, і що його сарацинське обличчя з розпатланими кучерями було вродливіше, ніж будь-коли. Проходячи повз стіл, він усміхнувся сусідам і через спальні рушив до задніх дверей їхнього дому. «Ми сиділи паралізовані страхом», — розповіла мені Археніда Ланао. Моя тітка Венефріда Маркес скребла рибу, сидячи на подвір'ї свого будинку по той бік річки, і раптом побачила, як він спускається східцями старої пристані, упевнено звертаючи до свого будинку.

Сантьяго, сину, — крикнула вона йому, — що з тобою?

Сантьяго Насар упізнав її.

Мене вбили, пані Вене, — сказав.

Він спіткнувся на останній сходинці, але тут-таки зіп'явся на ноги. «Навіть акуратно обтрусив землю, яка налипла йому на кишки», — розповіла мені тітка Вене. Потім крізь двері чорного ходу, відчинені з шостої ранку, зайшов у свій дім і впав долілиць на кухні.

З іспанської переклав

Віктор ШОВКУН

ОПОВІДАННЯ

ЧУДЕСНА КЛІТКА БАЛТАСАРА

Клітка була готова. Балтасар підвісив її, як завжди, до піддашшя. І ще до обіду про ту незвичайну клітку знали всі. Стільки людей зійшлося подивитись на неї, що біля хати утворився справжній натовп, і Балтасар змушений був зняти клітку і замкнути свою столярну майстерню.

Треба поголитись, — сказала Балтасарові Урсула, його жінка. — Заріс, як той пустельник.

Голитись краще зранку, — сказав Балтасар.

Він не голився вже два тижні, коротке, цупке волосся стовбурчилося, як грива у мула. Загалом він був схожий на злякане хлопча. Але це тільки здавалося. В лютому Балтасару минуло тридцять, жив він з Урсулою вже чотири роки, проте не одружувався з нею, не мав дітей; життя навчило його бути насторожі. І зараз йому аж дивно було, що ця його клітка усім видалася такою гарною. Він майстрував клітки з дитинства, і ця відрізнялась від інших хіба тим, що над нею йому довелося посидіти більше.

То спочинь трохи, — сказала жінка. — 3 такою бородою однаково нікуди не підеш.

Але відпочити не вдалось. Мусив кілька разів підводитися з гамака й показувати клітку сусідам. Досі Урсула не звертала на клітку уваги. Вона лише сердилась, що чоловік ради тієї клітки занедбав на два тижні роботу, погано спав, уві сні крутився, щось бурмотів, а про те, що треба голитись, взагалі забув. Але вона перестала сердитись, побачивши готову клітку. Коли Балтасар прокинувся після сієсти, випрасувані Урсулою штани й сорочка вже лежали біля нього на лаві, а клітка стояла на столі в їдальні. Урсула мовчки розглядала її.

Скільки за неї дадуть? — спитала вона.

Не знаю, — відповів Балтасар. — Я правитиму тридцять песо, може, дадуть двадцять.

Проси п'ятдесят, — сказала Урсула. — Ти багато недосипав за ці п'ятнадцять днів. Крім того, вона досить велика. Здається, це найбільша клітка, яку я будь-коли бачила.

Балтасар сів голитись.

Гадаєш, дадуть п'ятдесят песо?

Це дрібниця для дона Хосе Монтіеля, а клітка варта таких грошей, — сказала Урсула. — А просити треба шістдесят.

Гаряче марево оповило дім. Перший тиждень квітня. Настирливе сюрчання цикад немовби робило спеку ще нестерпнішою. Балтасар вдягнувся, прочинив двері, щоб провітрити хату. До їдальні ввійшли діти.

А чутка про клітку ширилася. Доктор Октавіо Хіральдо,