Читати книгу - "Раніше, ніж їх повісять"

нових копит, що поступово наростав, а тоді маршалів намет швидко обігнула збоку ще одна група вершників. То був ніхто інший, як генерал Полдер у супроводі власного величезного штабу. Разом із ними в ставку в’їхав віз, заповнивши вузький простір тваринами й людьми. Полдер зіскочив із сідла й побіг по багнюці. Волосся в нього було скуйовджене, зуби — міцно стиснені, на щоці виднілася довга подряпина. Його багряний почет із розпашілими обличчями йшов позаду, брязкаючи шпагами й розмахуючи золотим позументом.

— Полдере! — процідив Крой. — Оце ви сміливець — лізете мені перед очі! Оце сміливість! Це, трясця, єдиний раз за весь день, коли ви виявили сміливість!

— Як ви смієте?! — заволав Полдер. — Вимагаю вибачення! Негайно перепросіть!

— Перепросити? Мені — перепросити?! Ха! Це ви проситимете пробачення, я про це подбаю! Згідно з планом, ви мали надійти з лівого крила! Ми понад дві години пробули в важкому становищі!

— Майже три години, сер, — хтозна-навіщо подав голос хтось зі штабу Кроя.

— Трясця, три години! Якщо це не боягузтво, то я не знаю, як це назвати!

— Боягузтво?! — зарепетував Полдер. Кілька офіцерів із його штабу навіть поклали руки на шпаги. — Негайно перепросіть мене! Моя дивізія зазнала жорстокої тривалої атаки на свій фланг! Я був зобов’язаний очолити наступ самотужки! Пішки! — Він виставив щоку й показав одним пальцем у рукавичці на подряпину. — Билися тільки ми! Це ми здобули тут сьогодні перемогу!

— Полдере, хай вам грець, нічого ви не зробили! Перемога належить лише моїм людям! Атака? Чия атака? Лісових звірів?

— Ага! Саме так! Покажіть йому!

Один зі штабних офіцерів Полдера зірвав церату на возі, відкривши те, що спершу здалося купою закривавленого ганчір’я. Наморщивши носа, він штовхнув його вперед. Істота вивалилася на землю, перекотилася на спину та витріщилася на небо маленькими чорними очима. Її величезна потворна щелепа відвисла, а довгі гострі зуби стирчали навсібіч. Її шкіра, груба й мозолиста, мала сірувато-бурий колір, а ніс був страхітливий і короткий. Її череп був сплющений і безволосий, із важкими густими бровами та маленьким похилим чолом. Одна її рука була коротка та м’язиста, а друга — набагато довша й трохи зігнута. Обидві закінчувалися схожими на клешні руками. Загалом істота здавалася неоковирною, потворною, примітивною. Вест витріщився на неї з роззявленим ротом.

Це явно була не людина.

— Ось! — тріумфально заверещав Полдер. — А тепер скажіть нам, що моя дивізія не билася! Цих... цих істот там були сотні! Тисячі, а б’ються вони, як навіжені! Нам ледве вдалося відстояти свої позиції, і вам збіса поталанило, що це сталося! Я вимагаю! — вигукнув він із піною коло рота. — Я вимагаю! — заволав він. — Я вимагаю! — зарепетував він, побагровівши на виду. — Вибачення!

Очі Кроя засіпалися від спантеличення, гніву та роздратування. Він скривив вуста, заворушив щелепою, стиснув кулаки. У правилах про таку ситуацію явно не було нічого. Він накинувся на Веста й загарчав:

— Я вимагаю зустрічі з маршалом Бурром.

— Я теж! — пронизливо заволав Полдер, не бажаючи відставати.

— Лорд-маршал...

Вест мовчки заворушив губами. У нього не залишилося жодної ідеї. Жодної стратегії, жодної хитрощі, жодного плану.

— Він... — Йому не вдасться відступити через броди. Йому кінець. Цілком імовірно, він сам опиниться в виправній колонії. — Він...

— Я тут.

І тут Вест неймовірно здивувався: Бурр стояв на вході до свого намету. Навіть у напівтемряві видавалось очевидним, що він страшенно хворий. Обличчя в нього було попелясто-бліде, а на чолі блищав піт. Навколо запалих очей були синці. Його вуста тремтіли, ноги стояли нетвердо, він схопився за кілок для намету біля себе задля опори. На його формі Вест бачив темну пляму, дуже схожу на кров.

— На жаль, мені було... дещо недобре під час бою, — прохрипів він. — Можливо, з’їв щось не те.

Його рука на кілку затремтіла, ідо його плеча підкрався Джеленгорм, готовий його зловити, якщо він упаде, та завдяки якомусь надлюдському зусиллю волі лорд-маршал утримався на ногах. Вест збентежено позирнув на сердитих присутніх, замислившись, що вони можуть подумати про цей ходячий труп. Але двоє генералів надто сильно захопилися власною ворожнечею, щоб на це зважати.

— Лорд-маршале, я мушу висловити протест щодо генерала Полдера...

— Сер, я вимагаю вибачення від генерала Кроя...

Вестові здалося, що найкращим захистом тепер буде негайна атака.

— За традицією, — втрутився він, заговоривши на весь голос, — ми спершу мали би привітати з цією перемогою нашого командира!

Він повільно й демонстративно заплескав у долоні. Пайк і Джеленгорм негайно долучилися до нього. Полдер і Крой обмінялися крижаними поглядами, а тоді теж підняли руки.

— Дозвольте, будь ласка, першим...

— Найпершим вас привітати, лорд-маршале!

До них приєдналися штабні офіцери та інші люди довкола намету, а тоді — ті, хто стояв далі, і невдовзі здійнявся зворушливий радісний гамір.

— Ура лорд-маршалові Бурру!

— Лорд-маршал!

— Перемога!

Сам Бурр засіпався й затремтів, зі скривленим від болю обличчям притиснувши одну руку до живота. Вест прослизнув назад, подалі від уваги, подалі від слави. Його вони геть не цікавили. Він знав, що насилу, ледь-ледь урятувався. У нього тремтіли руки, у роті було кисло, усе перед очима пливло. Він іще чув Полдера та Кроя, які розпочали нову сварку, схожу на крякання пари розлючених качок.

— Ми маємо негайно рушати на Дунбрек, влаштувати швидку атаку, поки вони не стережуться, і...

— Ха! Дурниці! Оборона надто сильна. Ми маємо оточити стіни та підготуватися до тривалої...

— Маячня! Моя дивізія могла б захопити фортецю завтра!

— Брехня! Ми маємо окопатися! Я особливо добре знаюся на мистецтві облоги!

І так далі, і все в такому дусі. Плентаючись по збитій багнюці, Вест запхав собі у вуха кінчики пальців, намагаючись заглушити голоси. Ще кілька кроків — і він обійшов голу скелю, притулився до неї спиною й поволі опустився. Опустився й сів навпочіпки на снігу, обнявши коліна, як він робив у дитинстві, коли його батько сердився.

Він бачив, як унизу, в долині, де згущувався морок, полем бою пересуваються люди. Вони вже починали рити могили.

Гідна кара

ещодавно йшов дощ, але він уже скінчився. Бруківка на Площі маршалів починала висихати. Її камені були світлі по краях і темні від вологи посередині.