Читати книгу - "Раніше, ніж їх повісять"

Промінчик водянистого сонця, що нарешті пробився крізь хмари, виблискував на яскравому металі ланцюгів, які звисали з каркаса, на лезах, гаках і обценьках на підставці для інструментів. «Погода для цього, гадаю, чудова. Подія має вийти неабиякою. Якщо, звісно, вас не звати Тулкіс: тоді її краще було би пропустити».

Глядачі, безумовно, чекали на щось захопливе. Широка площа була повна їхніх теревенів, потужної суміші захвату та гніву, щастя й ненависті. Публічний простір був заповнений вщерть і заповнювався далі, але тут, у відгородженому місці для урядовців просто перед ешафотом, що добре охоронялося, місця було більш ніж удосталь. «Видатним і достойним, зрештою, має бути видно найкраще». Із-за пліч людей у ряду перед собою він бачив стільці, на яких сиділи члени Закритої Ради. Ставши навшпиньки (а на цю дію він наважувався не надто часто), він міг краєчком ока побачити пишне біле волосся архілектора, яке елегантно ворушив вітерець.

Він позирнув убік на Арді. Вона похмуро дивилася на ешафот, пожовуючи нижню губу. «Подумати тільки. Були часи, коли я водив дівчат до найвишуканіших закладів у місті, до садів насолод на пагорбі, на концерти до Зали шепоту або ж, звичайно, просто до своїх апартаментів, якщо вважав, що можу з цим упоратись. А тепер я воджу їх на страти». Він відчув, що ледь-ледь помітно всміхається кутиком рота. «Ах, що ж, усе змінюється».

— Як це робитимуть? — запитала вона його.

— Його повісять і спорожнять.

— Що?

— Його піднімуть на ланцюгах, якими спутають йому зап’ястки та шию, не досить туго, щоб задушити його до смерті. Тоді його розітнуть клинком і поступово випатрають. Його нутрощі продемонструють глядачам.

Вона ковтнула.

— Він буде живий?

— Можливо. Важко сказати. Залежить від того, чи виконають кати свою роботу як годиться. Хай там як, довго він не проживе.

«А як інакше без кишок?»

— Здається, це... занадто.

— Так і треба. Це була найдикіша кара, яку спромоглися вигадати наші дикі предки. Спеціально для тих, хто спробує заподіяти шкоду особі королівської крові. Її, наскільки я знаю, не застосовували вже років із вісімдесят.

— Ось чому тут така юрба.

Ґлокта знизав плечима.

— Це цікаво, але на страту завжди приходить багато глядачів. Люди обожнюють дивитися на смерть. Це нагадує їм, що, хоч якими жалюгідними, якими нікчемними, якими жахливими стають їхні життя... у них принаймні є життя.

Відчувши дотик до плеча, Ґлокта не без болю озирнувся й побачив, що просто позаду нього зависло сховане за маскою обличчя Северарда.

— Я розібрався з тією загадкою. Отією загадкою Вітарі.

— Хе. І що?

Северард підозріливо перевів очі на Арді, а тоді нахилився вперед і зашепотів Ґлокті на вухо:

— Я пройшов за нею до будинку за Голтовою лукою, біля тамтешнього ринку.

— Знаю такий. І що?

— Я зазирнув туди у вікно.

Ґлокта підняв брову.

— Тобі це подобається, еге ж? Що там було?

— Діти.

— Діти? — пробурмотів Ґлокта.

— Троє малих дітей. Двоє дівчаток і хлопчик. І як гадаєте, якого кольору в них було волосся?

«Не може бути».

— Часом не полум’яно-рудого?

— Достоту як у їхньої матері.

— У неї є діти? — Ґлокта задумливо облизав ясна. — Хто б міг подумати?

— Знаю. Я думав, у тієї сучки замість піхви крижина.

«Це пояснює, чому їй так кортіло повернутися з Півдня. На неї весь цей час чекали троє малих. Материнський інстинкт. Страшенно зворушливо». Він витер вологу під лівим оком, яке защипало.

— Молодець, Северарде, це може стати в пригоді. А як щодо іншої таємниці? З принцовим охоронцем?

Северард на мить підняв маску й почухав під нею, збентежено роззираючись довкола.

— Це щось дивне. Я спробував, але... схоже, він зник.

— Зник?

— Я поговорив із його рідними. Востаннє вони бачили його напередодні загибелі принца.

Ґлокта насупився.

— Напередодні? — «Але ж він був там... Я його бачив». — Знайди Фроста, і Вітарі теж. Роздобудь мені список усіх, хто тієї ночі був у палаці. Усіх лордів, усіх слуг, усіх вояків. Я дізнаюся правду про це.

«Так чи інакше».

— Це вам Сульт наказав?

Ґлокта різко роззирнувся довкола.

— Він мені цього не забороняв. Просто зроби це.

Северард щось пробурмотів, але його слова загубилися в гаморі натовпу, що раптом здійнявся хвилею сердитих насмішок. Тулкіса виводили на ешафот. Він човгав уперед, а на щиколотках у нього дзвякали ланцюги. Він не плакав і не вив, а також не кричав на знак непокори. Він просто здавався замученим, смутним і зболеним. У нього були невеликі синці на обличчі, вервечки яскраво-червоних плям на руках, на ногах і на грудях. «Неможливо користуватися розжареними голками, не лишаючи слідів, але він, зважаючи на обставини, має добрий вигляд». Він був голий, якщо не брати до уваги пов’язаної на талії ганчірки. «Це так щадять делікатні почуття присутніх дам. Дивитись, як із чоловіка вивалюються нутрощі — чудова розвага, а от побачити його прутень уже було б непристойно».

До ешафоту спереду підійшов писар і почав зачитувати ім’я в’язня, висунуте йому звинувачення, умови його зізнання та покарання, та навіть із такої відстані його було практично не чутно через понуре бурмотіння глядачів, що раз у раз перемежалося лютими криками. Ґлокта скривився й поволі поворушив ногою вперед-назад, намагаючись розслабити зсудомлені м’язи.

Кати в масках вийшли вперед і схопили в’язня, рухаючись обережно та вправно. Натягнули посланцеві на голову чорний мішок і замкнули кайдани в нього на шиї, зап’ястках і щиколотках. Ґлокта бачив, як ворушиться туди-сюди мішковина перед його ротом. «Останні відчайдушні подихи. Він зараз молиться? Лається й лютує? Хто його знає, і що це може змінити?»

Вони підняли його в повітря й розтягнули на рамі. Більша частина його ваги припала на руки. На нашийник припало достатньо, щоб його придушити, але замало, щоб убити. Він, звісно, трохи попручався. «Це цілком природно. Тваринне прагнення лізти, борсатись, випручуватись і вільно дихати. Інстинкт, якому неможливо опиратись». Один із катів пішов до стійки, витягнув важкий клинок і театрально продемонстрував його глядачам. На його лезі ненадовго зблиснуло скупе сонце. Він повернувся спиною до глядачів і почав різати.

Глядачі замовкли. Запала майже мертва тиша — лиш раз у раз лунав стишений шепіт. Ця кара не терпіла вигуків. Ця кара вимагала захопленого мовчання. На цю кару могла бути лиш одна реакція — нажаханий, зачудований погляд. «Такий її задум». Тож була тільки тиша