Читати книгу - "Експансія-I"

Мюллера з невідомим абонентом. Групенфюрер сказав цьому невідомому абонентові: «Негайно усуньте людину, фотографію якої вам покажуть. Це якийсь Рубенау. Не сплутайте його. Тим препаратом, який вам зараз передасть професор із Мюнхена, можна угробити дивізію. Це — те ж саме, що готували Шелленбергу для Штрассера і чим ви працювали на паромі. Невиконання завдання виключається. Йдеться про компрометацію того ж червоного, як і в першому епізоді». Могла бути така розмова?

— Я дуже хотів би, щоб ця розмова збереглася.

— Вона збереглася.

— Ви її привезли?

— Ні… Зате я привіз інше… Я привіз набагато цінніше, ніж цей запис… Я привіз із Мюнхена дуже важливе питання, Штірліц… Воно звучить так: «Що ж виходить, докторе? Виявляється, ви — червоний?»

Штірліц глибоко затягнувся, уважно подивився на змарніле обличчя Роумена, похитав головою, тихо, начебто блаженствуючи, засміявся й відповів:

— Червоний. Не коричневий же. Хіба у вас очей нема?

ШТІРЛІЦ-ХХ

Роумен акуратно припаркував машину біля свого дому і довго не відривався від керма, задумливо дивлячись на Штірліца.

— Зайдемо до мене, — сказав він нарешті, — я прийму душ і переодягнуся. А потім сядемо й спокійно подивимося в очі один одному.

— Дивитимемося мовчки? — спитав Штірдіц. — Якщо мовчки — я згоден.

— Червоні такі ж підозріливі, як і коричневі? — усміхнувся Роумен.

— Червоним, які працювали проти коричневих в їхньому домі, треба було завжди думати про свою голову, знадобиться для діла, тому вони справді дуже обережні і марно не спокушають долю.

— Гаразд, там вирішимо, як дивитися — мовчки чи обмінюючись враженнями…

— Подзвоніть Ерлу Джекобсу, до речі кажучи. Йому донесуть, що я самовільно залишив роботу, у нас в ІТТ так не заведено…

— Вам туди більше повертатися не треба, — сказав Роумен.

— Як це?

— Так. Вас взяли на приціл. За вами полюють. Мені й кабанів жаль, а вже людей — тим паче.

Вони зійшли на четвертий поверх; біля дверей своєї квартири Роумен став на коліна, ретельно оглянув замок, витяг з плаского чемоданчика конверт з «пилом», зняв з ручки дверей «пальці», тільки після цього обережно повернув ключ і ввійшов у сутінки передпокою, зразу ж відчувши сухі, гіркуваті пахощі кельнської туалетної води, яку Кріста лила у ванну.

Скільки треба днів, подумав Роумен, щоб повіяло новими пахощами в твоєму домі? Вона прожила в мене дев'ять днів. Скільки ж це буде годин? Трохи більше як двісті… Двісті шістнадцять, якщо бути точним, наша нація вміє рахувати, це у нас виходить автоматично, клац-клац — і готова відповідь, платіть в касу. Цікаво, а скільки хвилин прожила в мене Кріста? Двісті шістнадцять на шістдесят. Цікаво, чи зможу про себе?

— Я зараз, — сказав Роумен, — сідайте і наливайте собі віскі, докторе.

Він завмер, почав лічити, вийшло дванадцять тисяч дев'ятсот шістдесят хвилин. Вийняв ручку, полічив на ріжку серветки: збіглось.

А коли розбити хвилини на секунди, подумав він, тоді Кріста прожила в мене тьму-тьмущу часу. Але ж я ні разу ке спитав її, що таке «теорія чисел», яку вона вивчає. А чи вивчає, подумав він. Може, їй створили цю саму теорію для легенди? Гаузнер людина університетська, знає, як працювати з інтелігентами, з такими, як я: до того ж одержав хорошу інформацію з Вашінгтона — навіть про мою неуспішність в коледжі з точних дисциплін. Гаразд, сказав він собі, з цим ми теж розберемось. Коли «веснянка» повернеться, і я скажу їй, що знаю все, абсолютно все. І, незважаючи на це, дуже її люблю. Так люблю, що не можу без неї. І нехай вона викине з своєї голівки минуле. Мене не стосується минуле. Люди повинні умовитись, що минуле — коли тільки вони не герінги й бормани з кальтенбруннерами — належить їм, тільки їм і нікому іншому. Не можна карати людину за те, як вона жила раніше, до того, як ти зустрівся з нею, це інквізиція. Якщо ти любиш людину, яка за дванадцять тисяч хвилин залишила в твоєму домі чудові пахощі гіркої кельнської води, і той хірургічний порядок, який підтримувала Марія, став не мертвотним, як досі, а живим, ніжним, і всюди вгадується присутність жінки, і вона не дратує тебе, що звик до самотності, а навпаки, примушує серце стискуватися щемною ніжністю, не відомою тобі досі, а може, забутою так сильно, наче й не було її ніколи, тоді к чорту її минуле!

— Я зараз, — повторив Роумен, відчинивши двері до ванної, — влаштовуйтесь, я миттю.

Штірліц не відповів, а тільки кивнув, не треба мені тут говорити, подумав він, бо я відчуваю ендшпіль. Дивно, дуже російське слово, а походить від німецького. Ну то й що? А «поштамт»? Це ж німецький «Пост амт», «поштове управління». Спробуй спитай дома: «Де тут у вас поштове управління» — витріщать очі: «Вам поштамт потрібен? То й кажіть по-російські! До чого тут «поштове управління», у нас таких і в місті немає». Штірліц посміхнувся, подумавши, що завдяки німцям одним управлінням — будь неладні тисячі цих самих управлінь — менше; «поштамт», та й годі! «Аптека», «порт», «метро», «гастроном», «радіо», «гас», «кіно», «стадіон», «аероплан», «матеріал», «автомобіль» — скільки ж чужих слів стали звично російськими, бо чужорідне, інокультурне ярмо не дало нам здійснити такий же науково-технічний ривок, який здійснила завдяки трагічному подвигу росіян, що прийняли на себе удар кочівників, Західна Європа!

Штірліц хлюпнув віскі у високу склянку, відпив маленький ковток, згадав заїмку Тимоша під Владивостоком, Сашеньку, її широко поставлені очі, ніжні й чудові, як у теляти, — справді, такі ж круглі. Тиміш тоді налив йому своєї самогонки, і вона теж пахла димом, як це віскі, тільки настоював її старий мисливець на корені женьшеня, і була через це зеленкувата, як очі уссурійського тигра в світанковій сірій імлі, коли той м'яко ступає по стежці, припорошеній першим крупнистим снігом, а навколо стоїть затаєна тайга, і хоч ліси там негусті, багато сухостою, саме відчуття того, що простягається вона на багато тисяч кілометрів — через Забайкалля й Урал до Москви — робило цю тайгову затаєність зовсім особливою, сповненою вічної величі.

— От би прокочувати всю нашу землю звідсіля й до стіп першопрестольної, — сказав Тиміш, коли вони поверталися на його зимовище після вдалого полювання на ведмедя й несли в мішках окости й натоплене нутряне сало — панацею від усіх хвороб. — Скільки б дива набачилися, Максимовичу, еге ж?

Слухаючи Тимоша, Штірліц (тоді ще не Штірліц, слава богу, Ісаєв, хоч і не Владимиров уже) вперше подумав про жахливе устремління часу; справді, можна зупинити течію річки,