Читати книгу - "Диво"

влаштовувало всіх, крім тої, що мала йти в монастир, але вона до уваги не бралася. Регелінда ж стала графинею, і коли пізніше в Наумбурзі споруджувано собор, то на порталі висічено поряд з постаттю графа Германа також постать Регелінди. Граф Герман стоїть задумливий і трохи сумний. Регелінда й у камені позосталася сама собою: з жіночим недбальством притримує на собі шати і сміється лукаво і заохотливо. Так її й прозвано Розсміяна Полячка. Болеслав же розпустив чутку, що мав дочок аж трьох, що Регелінда — це друга, а лиш третя була за Святополком; ніхто не міг розібратися в крутійстві польського владці, навіть єпископ з Мерзебурга Тітмар, який став учасником походу на Київ і однотовував кожний вичин Болеславів, а перед тим описав життя польського князя, почавши, здається, ще до пострижин, і той нічого не міг збагнути в заплутаності таємничого родинного життя Болеслава і не наважився подати імен дочок.

Ясна річ, ні Ситник, ні сам Ярослав не могли цього знати — бо й звідки?

А там погодя пізньою ніччю прискакали до Києва варяги з Еймундом, і той пішов просто до княжих покоїв, попросився до Ярослава, відірвав його від читання священної книги грецької, поклав до ніг князевих так, щоб падало світло від свічки, щось темне, кругле, страшне.

— Чи впізнаєш, князю?

Ярослав здригнувся. На нього дивилися мертві окаянні очі Святополкові.

— Великий подвиг хоробрості звершили ми,— гордо мовив Еймунд.— Звелиш поховати брата з почестями?

— Подбай сам. А я молитимусь,— відповів Ярослав і відвернувся.

Еймунд міг би похвалитися. То була неабияка виправа. Доспіли до табору Святополкового аж коло Карпат. В старому дубовому лісі, прозорому й збадьорливому. Розкішний чотирипілковий намет князів, з високим Святополковим стягом угорі (на білому полі два схрещені золоті списи), стояв під розложистим дубом. Такі дуби посвячувалися колись богам, а цього Еймунд посвятив смерті. Його люди, перебрані в таку саму одіж, як і в Святополкового супроводу, не ховаючись, нагнули дубове гілля над князевим наметом, прив’язали міцною вірьовкою верх намету і стяг, мовби для покропи від бурі або вихору. Коли ввечері князь став трапезувати, Еймунд неревдягся жебраком, начепив цапину бороду, обійшов табір, просячи милостиню і видивляючись де що. А вночі, коли всі поснули, Еймунд з двома варягами підкралися до намету, перерубали вірьовку, дерево розпростало свої віти, підсмикнуло весь намет одразу високо вгору, свічі всередині погасли, варяги кинулися в пітьму просто до княжого ложа, стали наносити удари наосліп, але влучно й безжально. Потім з головою вбитого кинулися до втечі.

Все це міг би розповісти Еймунд князеві. Але нащо? Скальди складуть про це сагу і співатимуть її довго й повсюди, і прославиться Еймунд ще більше, ніж досі, від князя ж йому потрібне золото, і він його матиме.

Дивно влаштоване княже вухо: воно чує тільки те, що хочеться чути князеві. Вже й до цього серед люду йшов поголос про невинно вбитих юних князів Бориса й Гліба, але тільки тепер, по смерті свого найзагрозливішого суперника Святополка, стало відомо Ярославу про чудеса у Вишгороді, де був похований Борис, і про знайдення тіла Глібового на річці Смядині. Обпалило вогнем палючим ногу варягові, коли той наступив на могилу князя Бориса, ще одному варягові покорчило руки, бо хотів обіпертися об хрест на Борисовій могилі, потім з нічого спалахнув верх Вишгородської церкви святого Василія, і церква згоріла дощенту, але все її майно уціліло неторкане. Тіло ж Глібове, що лежало чотири роки непоховане, кинуте на розтерзання воронню, збереглося нетлінно, і вночі над ним являвся стовп вогненний, мовби свіча палаюча, і спів ангельський чувся всім, хто йшов мимо, і пастухам, і ловчим людям…

Звичайно ж, убивця братів був Святополк, цей окаянний князь, що заради власного добра готов був запродати рідну землю чужинцям; однак чудесні знаки з могил невинно замордованих князів уперто пов’язувалися з варягами, відомо ж було всім, що варяги крутилися тільки в службі Ярославовій, тому й намірився він одіслати всі їхні дружини з Києва, а потім прикликав презвутера Ларивона, який замінював поки що єпископа, бо Анастас Корсунянин утік з Болеславом до Польщі та вже там і помер од глибоких старощів, і повідав про братів своїх мучеників. Перенесено було з Смядині тіло Глібове й поховане коло Бориса. Потім Ларивон зібрав увесь клір Київський і всіх попів, хресним ходом повів їх на Вишгород; Ярослав теж ішов з ними, відмовився від коня, всю цю далеку й важку путь витерпів, попри свою скалічену ногу, і після молебня над невинно убієнними заклав князь дубову кліть на місці згорілої церкви святого Василія з тим, щоб спорудити тут храм на честь Бориса й Гліба.

І в Києві все відбудовувалося після пожогу, який лютував тут при Болеславі й Святополку, не встигав відновлювати церков Ярослав, палав Київ під час нападу печенігів, тільки встигли трохи поправити церкви, як знов прийшов Болеслав, знов напустив печенігів на стольний город, поплюндрував церкву Богородиці кам’яну, погоріли всі дерев’яні храми, поруйновано церкви і тереми навіть; тепер Ярослав звелів лагодити без поквапу, бо вже впевнений був у довговічності свого князювання, сам же намірився піти з жоною до Новгорода, щоб там у соборі святої Софії охрестити свого первенця, назвати його на честь отця свого Володимиром і проголосити майбутнім князем Новгородським, бо рід Ярославів мав тепер укорінятися по всіх руських землях. Добре відав Ярослав, якого завдасть удару Коснятинові. Але що мав діяти? Тяжкі літа незміренної боротьби навчили його не нехтувати спадщинною мудрістю. Дедалі частіше згадував князя Володимира, розумів: треба робити все, як було. Нічого не порушувати, бо тоді завалиться все. Держава тримається усталеним ладом. Роздавав князь Володимир землі своїм синам — роздавай і ти. Чужого не допускай. Сьогодні він порубає твої лодьї, як тоді Коснятин, а завтра наміриться зрубати й твою голову.

Княгині сподобався намір Ярославів. Вона приїхала від Болеслава зовсім невпізнанною. М’яка, лагідна, добра, закохана в князя.

— Ти повинна родити мені дітей щороку,— зраділо сказав Ярослав,— тобі це личить, від цього ти стаєш мовби святою.

— Однаково на всі руські городи синів не народиш,— засміялася Ірина,— надто багато в тебе городів.

— Буде ще більше,— гордо пообіцяв Ярослав.

За варягів у них виникла сутичка. Ірина вимагала лишити в услужінні бодай невелику дружину, Ярослав напосівся відіслати геть усіх.

— Треба буде — прикличемо,— сказав твердо.

Тоді княгиня виставила свою вимогу. Мовчала з часу приїзду до Києва, але тепер нарешті не стерпіла.

— Якщо ж так,— сказала з холодністю, знайомою Ярославові