Читати книгу - "Декамерон"

― Будьте друзями, хлопці, ― сказав він їм, ― ходімо зо мною в суд, я покажу вам таку прояву, що ви зроду не бачили.

От пішли вони разом у суд, і Мазо показав їм судію, які в нього штани. Хлопці дуже реготалися ще здалеку, а як підступили ближче, то побачили, що під той стіл, за яким він сидів, можна легко пролізти; крім того, вони помітили, що дощані підмостки, на яких стояли судцеві ноги, були діряві ― крізь таку дірку вільно можна було просунути руку.

― А що, хлопці, ― каже Мазо, ― як ми з нього зовсім штани стягнемо? Се не трудна штука!

Хлопці швидко зметикували, як за те діло взятись: домовившись, що кому робити й говорити, вони прийшли наступного ранку в судову палату, де вже було повно народу. Маттеуццо проліз нишком, так що ніхто й не постеріг, під ті підмостки, а Мазо й Рібі підійшли тим часом до пана судії: один схопив його за одну полу, другий за другу.

― Пробі, паночку! ― заволав Мазо. ― Поки сей злодюжка не втік, скажіть йому, нехай оддасть мені чоботи, що в мене вкрав, хоч він і одбріхується; а я сам бачив, ще й місяця нема, як він давав їх шевцеві підшивати.

А Рібі й собі кричав:

― Не вірте йому, пане, він шахрай! Знає, що я прийшов позивати його за валізу, що він у мене вкрав, та й плете про ті чоботи, а вони в мене вже давно; як не вірите, можете поспитати в моєї сусідки-перепічайки, у тітки Гладкої, що хляками торгує, і того діда, що в Покрівській церкві{277} сміття підмітає; вони бачили, як він ішов із хутора.

Мазо ввесь час перебивав Рібі, поки той говорив, а Рібі намагався його перекричати. Суддя встав, щоб краще їх вислухати, а Маттеуццо тим часом вигодив хвильку, просунув руку в дірку, схопив за матню і потягнув суддівські штани, а що мессер Школа був собі худий і безклубий, штани зразу з'їхали вниз. Суддя те почутив і, не знаючи, в чім річ, хотів захристати мантію, щоб закритись і сісти, але Мазо й Рібі вчепились у нього з обох боків, галасуючи:

― Так не годиться, пане, що ви не хочете мене розсудити, а тікаєте кудись. За такі марниці в нас тут не розводять писанини.

Багато ще всячини торочили вони йому, тримаючи з обох боків за поли, поки всі присутні не побачили, що з пана судії спустили штани. Маттеуццо потримав їх іще трохи, а потім пустив і непомітно виліз із своєї схованки та й вийшов із суду. Рібі, побачивши, що діло вже зроблено, сказав:

― Коли так, то от вам хрест святий, поскаржуся в магістрат!

А Мазо й собі випустив полу з рук, говорячи:

― А я таки прийду сюди ще раз і ще раз, може, ви будете колись повороткіші, не такі, як сьогодні.

Сеє сказавши, швай-швай, та й розійшлися хто куди.

Пан судія привселюдно натягнув штани, ніби щойно з постелі встав; аж тепер догадався він, як то могло статись, і став допитуватись, де ті люди, що за чоботи й валізу позивались. Не розшукавши їх, він заприсяг на божі тельбухи, що він їх таки знайде і дізнається, чи є в Флоренції такий звичай ― стягати штани у судді в урядовому місці. Як почув про те подеста, то теж збив велику бучу, але його приятелі сказали йому, що та штука зроблена була навмисне, аби показати, що флорентинці знають, чому замість урядовців він привів із собою дурнолобців, ― бо вони дешевші. Тим подеста вирішив не роздмухувати сієї справи; на тому все і скінчилось.

Оповідка шоста

Бруно і Буффальмакко[71] крадуть у Каландріна кабана, а потім ворожать на імбирових пігулках та білому вині, хто злодій; вони дають йому дві собачі пігулки з алое, і виходить, що кабана вкрав він сам; тоді беруть з нього викуп за те, що не скажуть жінці

Скоро скінчилась Філостратова смішна оповідка, королева веліла заступити чергу Філомені, і та почала:

― Милії мої подруги! Як Філостратові згадка про жартуна Маза піддала оповідку, котру ми щойно слухали, так і мені ймення Каландріна привело на думку одну історію, що припаде вам, сподіваюсь, до смаку.

Хто такі були Каландріно, Бруно й Буффальмакко ― нема чого вам пояснювати, бо ви про них недавно всі чули; тим, приступаючи одразу до речі, скажу, що у Каландріна на хуторі під Флоренцією був двір, що він узяв за жінкою; з того двора він мав деякі прибутки і щороку проти Різдва їздив туди разом із нею колоти кабана на солонину. Одного року сталося так, що він мусив їхати туди сам, бо жінка нездужала. Як почули Бруно й Буффальмакко, що він їде без жінки, і собі подалися на той хутір у гості до священика, свого великого приятеля і Каландрінового сусіда. В той день, як вони приїхали, Каландріно зарізав уже зранку кабана і, побачивши їх із священиком, сказав:

― Вітаю вас, друзі. Заходьте до мене, подивитесь, який із мене господар.

Повів їх до свого дому і показав зарізаного кабана, якого гадав засолити про домашню потребу. Кабан був і справді напрочуд.

― Ну й дурний же ти! ― каже йому Бруно. ― Краще продай його, а гроші прогуляємо. А жінці скажеш, що кабана вкрадено.

― Ні, ― одказує Каландріно, ― вона не повірить і прожене мене з дому; і не думайте, зроду на те не пристану.

Як уже вони його не вговоряли, а він усе ні та й ні. Каландріно запросив їх на вечерю, але з такою кислою міною, що товариші не захотіли лишатись ― попрощались із ним та й пішли.

― А що, ― каже тоді Бруно до Буффальмакка, ― як ми вкрадемо вночі того кабана?

― Та як? ― питає Буффальмакко.

― Я вже знаю як, ― одказує Бруно, ― аби тільки він його не переніс кудись інде.

― То й добре, ― каже Буффальмакко, ― чом не вкрасти? А тоді гульнемо добре разом із панотцем.

Панотець сказав, що з дорогою душею.

― От що, ― промовив тоді Бруно. ― Нам треба взятись на хитрощі. Ти знаєш, Буффальмакко, що Каландріно скупенький і любить випити на дурничку. Поведімо ж його до корчми, а там панотець, нібито нас усіх пригощає, не дасть