Читати книгу - "Шенгенська історія. Литовський роман"

Касир зробив ксерокопію паспорта і повернув документ господареві. Потім відлучився ненадовго і, повернувшись, просунув у віконце дві банківські упаковки п’ятдесятифунтових банкнот і одну двадцятифунтових.

«Навіщо мені тепер оті клітки? — подумав Клаудіюс, ховаючи фунти у внутрішні кишені куртки тремтячими від нервового щастя руками. — Навіщо мені цей гуртожиток із двома сусідами-угорцями? У мене є машина, в мене є гроші! У мене тепер є час знайти іншу роботу і, може, навіть інше місто, щоб мої шляхи з Інґридою й її поляком більше ніколи не перетиналися!»

Вирішивши не їхати на роботу, Клаудіюс відчув себе на диво спокійно. Немов гора з плечей звалилася. «Це свобода! — збагнув він. — Свобода від того, що не хочеться робити, свобода від тих, кого не хочеться бачити!»

Ноги самі привели його до кафе-сквот, але двері закладу виявилися ще замкненими.

Клаудіюс озирнувся навсібіч. Тепер, коли він нікуди не поспішав, можна було нарешті спокійно пройтися вуличками Марґейта. Найбільш центральна — Гай-стрит — здавалася Клаудіюсу і найдивнішою — половина крамниць на ній були порожні. На їхніх дверях стурбовані активні городяни клеїли листівки зі страшною статистикою, яка демонструвала «досягнення» місцевої злочинності, кількість підліткових вагітностей і відсоток безробітних. Усе це могло налякати кого завгодно, але тільки не Клаудіюса. Так, із настанням темряви по місту мчали поліцейські машини з мигалками та сиренами, але він ні разу не чув від тих, із ким спілкувався, про страшні злочини, що кояться в Марґейті. Безробітних він також особливо не бачив або не вмів відрізняти їх від «робітних». Може, вони виходили на вулиці після того, як він уже зробив свою першу клітку? В такому разі сьогодні він їх обов’язково побачить. Адже безробітні мали просто вештатися містом і пити пиво з бляшанок! Що їм ще робити?

Сонце набирало сил, усе вище підіймаючись над Кентом. Повз Клаудіюса, весело теревенячи арабською, промайнуло троє дівчат-підлітків у хустках, потім двійко хлопців у затертих джинсах і однакових дешевих вітрівках темно-синьої барви, що на ходу пили пиво з бляшанок.

«Ось вони, безробітні!» — здогадався Клаудіюс.

— Курва! — голосно вилаявся один із них, і обоє розсмія­лися.

«Ні, це поляки», — допетрав Клаудіюс. Обличчя його на мить змінила уїдлива посмішка — він подумав про Шляхтича.

Вийшов на Гай-стрит. Вітрини колишніх магазинів, як і раніше, були заліплені рекламою, плакатами та листівками. І десь поруч обов’язково вивіска «FOR RENT». Три підряд порожні приміщення, і раптом, о радість, життя! Жива крамничка «OXFAM», так званий доброчинний магазин, в якому без зарплати працюють ентузіасти й пенсіонери, і товари також подаровані крамниці іншими ентузіастами та пенсіонерами. Й уся виручка йде на доброчинність, якимось дітям чи інвалідам. Клаудіюсу подобалися такі магазинчики. У них усе по фунту, по два або по три.

Клаудіюс зайшов усередину. За прилавком сива бабуся з милою посмішкою на обличчі. Губи напомаджені, очі трохи підфарбовані.

Біля вішаків із одягом — молода негритянка, біля полиці з взуттям — смаглявий кучерявий циганкуватий хлопець.

Клаудіюс пішов спочатку у вільний закуток із книжковими полицями. Провів пальцями по корінцях книг, придивляючись до назв. Колись, у Литві, він багато читав. Але життя уперто відучувало його від читання. І остання, недочитана ним книга, єдина взята із собою з дому, зникла в будиночку з червоної цегли чи в особняку пана Кравеця. Хтось знайде її і буде мізкувати: якою мовою вона надрукована? Буде гадати, кому належала? Хто тут жив раніше?

Знову посмішка розгладила обличчя Клаудіюса — посмішка добра, романтична. Він збагнув, що його втрачена книга може виявитися для когось такою ж цікавою загадкою, якою виявилася для Клаудіюса чиясь шкіряна валіза. Ні, звісно, валіза, точніше, її несподіваний вміст, виявився не тільки загадкою, але і приємним сюрпризом! Тепер, завдяки цій валізі, йому було начхати на клітки для кроликів, і на всіх, чиє життя від цих кліток залежало. Тепер він може якийсь час просто витрачати гроші. Не по-дурному, а обережно!

Його погляд зупинився на атласі автомобільних доріг Великої Британії. Взяв у руки, погортав. Знайшов сторінку з Марґейтом і став вести пальцем по Кентербері-роуд, потім по дорозі М2, потім по окружній М25 об’їхав поглядом Лондон і подався на наступну сторінку, з’їхав із окружної та вирушив по А1 на північ. Думки його затихли, немов не хотіли відволікати свого господаря від захоплюючої віртуальної автоподорожі.

Діставшись поглядом і пальцем до Единбурґа, оглянув околиці і прочитав назви найближчих великих міст і містечок.

Так, Велика Британія це не тільки Суррей і Кент, це величезна країна. Особливо якщо порівнювати з Литвою. І якщо південь її заселений (як запевняли його угорці Тиберій і Ласло) мігрантами з усього світу, то там, на півночі, їх просто не могло бути. Бо там — північ, бо до англійської півночі далеко. І якщо він туди дістанеться, то опиниться зовсім в іншому світі, в місці, де не буде покинутих порожніх магазинів із обклеєними паперовим сміттям вітринами, у місці, де не буде сербів, поляків, болгарів і чехів. У місці, де не буде і литовців, бо їх майже ніде немає, бо їх мало, бо ті, хто були, розчинилися в безликій європейській масі, як шматочок тканини в колбі із сірчаною кислотою. І він приїде туди, на північ, і стане там першим і єдиним литовцем, і якщо там більше жодних мігрантів не буде, він відчує себе, нарешті, в Англії. Або в Шотландії. І на нього там будуть дивитися з доброзичливою цікавістю, бо він перший представник колись великої нації, народу, який створив Велике князівство Литовське, чиї землі омивалися Балтикою на півночі і Чорним морем на півдні.

Погляд його відійшов від жирної цятки Единбурґа і «поїхав» другорядною дорогою на північний захід, доїхав до кінця дороги і зупинився в Маллейзі. Далі — тільки острови. Але й на островах — також дороги і містечка або села. І між островами та «материком» пунктирні лінії поромних переправ. Ось куди йому треба! Там уже точно все по-справжньому, там життя не змінювалося століттями, і там живуть люди, чиї предки жили на цих землях десятки століть.

В очах Клаудіюса спалахнув дитячий вогник шукача пригод. Він заплатив сивій бабусі за атлас автомобільних доріг півтора фунта. І вийшов у зовсім іншому, майже невагомому стані.

Ноги вивели його на сусідню вулицю. Біля відчинених дверей пункту дешевих телефонних розмов стояли і курили троє чорношкірих. «1 хвилина — 20 пенсів!» — прочитав він напис на вітрині, а поруч кілька десятків