Читати книгу - "Гаррі Поттер і орден Фенікса"

— Гірше бути вже не може, правда? — упевнено сказав він за сніданком Гаррі й Герміоні. — Нам нічого втрачати.

— Мені здається, — сказала Герміона, коли вони з Гаррі в юрбі схвильованих учнів ішли на стадіон, — що Рон зможе показати себе краще, коли поруч не буде Фреда з Джорджем. Вони ніколи не додавали йому впевненості.

Їх наздогнала Луна Лавґуд. На голові в неї стирчало щось схоже на живого орла.

— Ой, Боже, я й забула! — вигукнула Герміона, дивлячись на орла, що розмахував крильми, коли Луна незворушно проходила повз гурт слизеринців, які хихотіли й тицяли на неї пальцями. — Сьогодні ж гратиме Чо!

Гаррі, котрий цього не забув, щось невиразно буркнув.

Вони знайшли місця в одному з найвищих рядів трибун. Був гарний, ясний день. Кращого Ронові годі було й бажати, і Гаррі без надії сподівався, що Рон сьогодні не дасть слизеринцям приводу радісно виспівувати "Візлі — наш король".

Матч, як завжди, коментував Лі Джордан, дуже підупалий духом після відльоту Фреда й Джорджа. Коли на поле вийшли команди, він назвав прізвища гравців, але без звичного запалу.

— ...Бредлі... Девіс... Чанґ, — оголосив він, і Гаррі відчув, як закрутило в животі, коли на полі з'явилася Чо. Її блискуче чорне волосся куйовдив легенький вітерець. Гаррі зрозумів, що не хоче більше з нею сваритися. Навіть те, що вона, готуючись сідати на мітлу, жваво розмовляла з Роджером Девісом, викликало в нього напад ревнощів.

— І ось почалося! — вигукнув Лі. — Девіс одразу оволодів квафелом, рейвенкловський капітан Девіс не відпускає квафела, він ухиляється від Джонсон, тоді від Спінет... мчить просто до воріт! Розмахується... і... і... — Лі голосно вилаявся. — І відкриває рахунок.

Гаррі й Герміона застогнали разом з ґрифіндорцями. Зрозуміло, що слизеринці з протилежного боку трибун негайно затягли противнючими голосами:

Візлі — дірка-воротар,

Це класнюча роль!..

— Гаррі, — прохрипів хтось йому на вухо. — Герміоно... Гаррі озирнувся й побачив величезне бородате обличчя Геґріда. Очевидно, той протиснувся сюди повз верхній ряд, де сиділи першо— та другокласники, бо вони мали такий вигляд, ніби по них проїхався трактор. Геґрід чомусь пригинався, ніби не хотів, щоб його помітили, хоч все одно вивищувався над усіма щонайменше на півтора метра.

— Слухайте, — прошепотів він, — чи не могли б ви піти зо мнов? У цю хвилю? Поки всі дивляться гру?

— Геґріде, а чи не можна зачекати? — завагався Гаррі. — До кінця матчу?

— Нє, — відповів Геґрід. — Нє, Гаррі, тепер, конче... поки всі дивляться в інший бік... будь ласочка...

З Геґрідового носа крапала кров. Під очима були свіжі синці. Після Геґрідового повернення до школи Гаррі його ще не бачив так зблизька. Видовище було гнітюче.

— Добре, — відразу погодився Гаррі, — добре, йдемо. Вони з Герміоною почали протискатися повз незадоволених учнів, яким доводилося вставати і їх пропускати. В тому ряду, де йшов Геґрід, учні не жалілися, а просто зіщулювалися якнайнижче.

— Се з вашого боку дуже люб'язно, направду, — подякував Геґрід, коли вони вже вибралися на сходи. Він нервово озирався навсібіч, поки спускалися з трибун на галявину. — Аби тілько вона не завважила, що ми пішли.

— Маєш на увазі Амбриджку? — запитав Гаррі. — Та ні, там біля неї інквізиторський загін у повному складі, бачиш? Мабуть, очікує під час матчу якоїсь халепи.

— Так, нам би то не зашкодило, — зазирнув Геґрід поза трибуни, пересвідчуючись, що на галявині аж до самої його хижі нікого немає. — Мали би тоді троха більше часу.

— А що таке, Геґріде? — тривожно глянула на нього Герміона, поки вони поспішали до узлісся.

— Зараз будете виділи, — озирнувся Геґрід, бо на трибунах заревіли глядачі. — Хтось, певно, забив?

— Мабуть, Рейвенклов, — важко зітхнув Гаррі.

— Файно... це файно... — неуважно відказав Геґрід. Галявиною вони мусили за ним бігти, бо він ступав величезними кроками, раз у раз озираючись. Коли дійшли до хатини. Герміона за звичкою повернула ліворуч до дверей, але Геґрід проминув двері й подався на самий краєчок лісу. Підхопив там арбалет, притулений до дерева, і озирнувся, побачивши, що їх біля нього немає. — Ходіт сюди, — кивнув кудлатою головою.

— У ліс? — отетеріла Герміона.

— Еге ж, — підтвердив Геґрід. — Швидко, поки ніхто нас не ввидів!

Гаррі й Герміона перезирнулися, а тоді кинулися за Геґрідом, що з арбалетом у руках подався в зелену гущавину. Щоб не відстати, Гаррі й Герміоні довелося бігти.

— Геґріде, а навіщо тобі зброя? — запитав Гаррі.

— Про всєк випадок, — знизав широчезними плечима Геґрід.

— Але ж ти не брав арбалета, коли показував нам тестралів, — боязко озвалася Герміона.

— Нє, але ж ми тогди далеко не йшли, — пояснив Геґрід. — Та й тогди в лісі ше був Фіренце.

— А яка різниця, був тоді Фіренце чи не був? — здивувалася Герміона.

— Бо теперка на мене люті всі інші кентаври, от яка різниця, — неголосно відповів Геґрід, озираючись довкола. — Колись вони були... ну не те шоб товариські... але ми якось мирилися. Вони займалися своїми справами, але завше приходили, коли я мав якесь питання. Але то си скінчило.

Він тяжко зітхнув.

— Фіренце казав, що вони розсердилися, бо він пішов на роботу до Дамблдора, — мовив Гаррі й аж спіткнувся об якийсь корінь — так пильно вдивлявся в Геґрідову постать.

— Еге ж, — погодився засмучений Геґрід. — І то ше залегко сказано. Були страшенно люті. Якби я си не втрутив, забили б того бідаку Фіренце до смерти...

— Вони на нього напали? — приголомшено спитала Герміона.

— Так, — хрипко підтвердив Геґрід, продираючись крізь низьке гілля. — Мало не пів табуна.

— І ти зміг їх зупинити? — захоплено і вражено перепитав Гаррі. — Сам?

— А як інакше? Шо я, мав стояти й дивитися, як його вбивают, га? — здивувався Геґрід. — То ше щастя, шо я там проходив, направду... я си гадав, шо Фіренце то запам'ятає, а не буде робити мені дурних попереджень! — додав він раптом сердито.

Гаррі й Герміона спантеличено перезирнулися, але насуплений Геґрід не уточнив, що мав на увазі.

— Отож, — важко дихаючи, провадив він далі, — відтоді всі решта кентаврів