Читати книгу - "Чигиринський сотник"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Ану не балакати! — озирнувшись, крикнув полковник.
Тут попереду й діброву видно стало. Як заїхали вони туди, то побачив Михась, що ростуть там старезні дуби, — одного і п’ять чоловіка не обняли б. Стежка була вузька, то козаки ходу збавили і поїхали вервечкою.
«Заведуть нас у самісінькі хащі та й поріжуть, мов свиней… — думає собі Михась. — Оце так улипли!»
І знов пістоля помацав ув ольстрі.
— Довго ще? — питає у козака.
— Я сказав, не балакати! — крикнув полковник.
Михась і замовк. Проїхали вони ще трохи, аж посвітліло попереду, потягло димом і кізяками. Ще хвиля — і опинилися вони на галявині. Кількоро наметів там стояло, а коло них списи стирчали, забиті у землю. Оддалеки коні паслися. А коло багаття сидів на пеньку чоловік.
— О, — каже, — ось і молодці мої нагодилися! А хто се з вами?
Зліз Кречовський з коня і каже:
— Гості до тебе, куме…
— А хто такі?
— А кат їх знає! Вивідачі, певне, ляські.— І до Михася з Обухом: — То ви хотіли Хмельницького бачити?
— Еге, — кажуть вони.
— Осьдечки він перед вами.
Завмер Михась на мить, а тоді зліз із коня й повід Обухові кинув. Розступилися козаки перед ним і попрямував він до багаття. Як угледів його батько Хміль, то підвівся і став, опустивши руки.
— Чолом, гетьмане… — каже йому Михась.
Глянув на нього Хмельницький, і тінь пробігла по його лицю.
— Чолом, лицарю…
Немолодий уже був се чоловік, та міцний мов дуб; з лиця його била несхитна воля й відвага. Щось татарське було в нім — ніс гачкуватий, очі вузькі, та світилося у них зухвальство й заводіяцтво, що тільки тим козакам притаманне, которі за порогами пробувають. Коло пенька бандура сперта була і стояв куманець — певне, з горілкою.
— Приніс?
— Приніс, гетьмане…
Гірко засміявся тоді Хміль і каже:
— Господе-боже! Чи не всеньке життя збув я у боях та походах, а на старість знов доведеться за оружжя братися! Та що судилося на віку, того, мабуть, і конем не об’їхати…
— А то чом? — питає Кречовський.
— Сповняється пророцтво, що при народженні моєму було: як настане така пора, що прийде в Україну образ Матери Божої, то буду їхати я поперед війська з гетьманською булавою… — І до Михася: — Показуй уже…
Розшморгнув Михась поворозки й потягнув Троянів Ключ із-за пазухи. Як упали на нього останні промені вечірнього сонця, то забігали по ньому ряснобарвні блищики, а потім спалахнув він і засяяв зловісним багрово-чорним огнем.
— Матінко рідна! — охнули козаки.
А Хмельницький провів кінчиками пальців по ньому й каже:
— Еге ж, се він… Носили його великі лицарі, а тепер, бач, мені він дістався! — і зітхнув. — Що ж, дійся воля Божа… Сховай його, сину!
— А то чом? — питає Михась. — Хіба не ти маєш його прийняти?
— Не прийшла ще пора на мене, — каже Хмельницький. — Ще нам треба людей зібрати і друзів добрих гукнути… — І до Кречовського: — Коней розгнуздати і пустити на пашу. Зараз вечеряємо, і можете спочивати.
— А далі?
Хмельницький глянув з-під долоні на захід сонця, де горіло зісподу криваво-червоне хмар’я.
— Опівночі рушаємо. Буде за нами погоня, то їхати будемо поночі, а вдень відсипатися.
Загомоніли козаки, а один і питає:
— Куди ж подамося, батьку?
— А куди козакові подітися на сім світі, як на його ляхи завзялися? — питає Хміль. — За пороги, звісно, прямуємо… до Січи!
VIДесять день їхали козаки над Дніпром. Наче й не давали про себе знати і тихцем старалися промкнутися, та слава про них попереду летіла: як минали хутори та зимівники, виходили їм назустріч старі запорожці, які ще Наливайка пам’ятали, дітлахи вибігали, щоб на гетьмана поглянути, а до ватаги знай прилучалися молоді козаки, которі ще й пороху не нюхали. Дарма, що в боях не бували тії юнаки: діди та батьки навчали їх на хуторах усього, що самі вміли, то хлопці й шаблею ворочали, мов справдешні рубайли, і на коні ріжні штуки витинали незгірш од татар. Як поглянеш було на такого молодця, то й замилуєшся, — ще тільки в ділі йому оббитися, щоб привичний був, то й лицар готовий!
За Омельником трапився їм Богун з козаками, який
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чигиринський сотник», після закриття браузера.